Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 49

АВА

Ніч, замок потроху стихає. Вечеря закінчилась, всі розійшлися по кімнатам. Рей спить нагорі разом з Ліс, яка пильнує його і Сінну. Все-таки, Сінна просто втомлена. Тонізуючий напій я власноруч заварила і залишила коло її ліжка, і все має бути добре й без мене. Хоч мені й важко бути зараз окремо від Рея. Щось в мені вимагає знаходитися поряд, тримати в обіймах, слухати його дихання. Адже дитині цілком можуть снитися жахіття після всього, що він пережив. І ми ж навіть не знаємо, яким чином Кертісу вдалося його викрасти. Але я не можу залишити зараз Грейс. Вона дуже слабка, нитка її життя ось-ось урветься. Варто їй необережно поворухнутися уві сні – і шов розійдеться. Я маю надію, що якщо вона дотягне до ранку – Сінна зможе якось допомогти. Тоді, на подвір’ї я у відчаї влила в неї все, що могла, але без Сінни Грейс вже була би мертва.

« Ти запечатана криниця, - згадую слова старої жриці, - сама можеш витягнути зовсім мало сили, але будь-якої миті. Я ж можу багато, але у моїх можливостей є межа» Намагаюсь уявити це. Ніби завалене джерело, з якого тоненьким струмочком сотається волога. Мабуть, печатка пропускає? Цікаво, беручи силу, я розхитую печатку чи просто підбираю і так втрачені крихти? І чи може необережне поводження зірвати печатку зовсім? Припускаю, що для цього потрібне велике зусилля. Або воля божества, що дає цю силу. Мені зовсім не хочеться мати більше. Точніше, просто страшно. Я не збираюсь вершити долі чи отримати могутність заради могутності. Все це накладає відповідальність – припускаю, що саме це та причина, з якої чаклунів винищували по всіх королівствах ще пару десятків років тому. Всі, хто мав таку владу, зловживали нею. Вціліли лише ті, хто був слухняним знаряддям в руках Богів – жерці. Але з часом дісталися й до них. Хто б міг подумати, що люди здолають Богів. Виявилось, і це можливо – досить забрати віру і Боги заснули чи пішли в інші світи…

По спині морозним язиком ковзає холод. Я ніби пробуджуюсь зі сна наяву. Кидаю погляд на Грейс – та вона лежить непорушно, груди ледь здіймаються від тихого дихання. Але я відчуваю, що знаходжуся тут не одна. Чужа присутність тепер досить явна. Оглядаюсь на всі сторони – лампа згасла, коли я заснула? Чи мене приспали? Чиї це були думки?! Вони ніби шепіт в моїй голові, але мені не належать. Звідки я знала причини війни проти чаклунів? Про старих Богів? Ніхто ніколи не казав мені такого…

Вітальня у місячному промінні освітлена достатньо яскраво - меблі навіть відкидають чорну тінь, і обличчя Грейс я бачу чітко.

- Хто ти? – запитую пошепки – Де?

Клапоть темряви під ногами потягується, ніби великий чорний кіт. Ледве втримуюсь, щоб не скочити з місця, проте різко відсуваюсь.

- Що ти таке? – мені в голову не приходить, хто б це міг бути.

- Не лякайся, - зітхає голос в моїй голові. – Ти ж приходила до мене недавно. Я не несу шкоди. Просто давно хотів тут побувати, а ти єдина, до кого зміг дотягнутися.

- Хто ти?

- Мірган… - зітхання.

Мірган?!.. Батько Міргана. «Так» - чую тихий подих. Клубок темряви під ногами ворушиться, ніби переступає з лапи на лапу.

- Чому ти кіт? Хіба ти не мав би висіти в повітрі і сяяти потойбічним сяйвом?

«Кіт» фиркає.

- І перелякати до півсмерті тебе ж? – попри бажання заперечити, він має рацію. А якби трапився на очі якійсь покоївці, то й поготів.

- І що ж ти хотів у замку?

- Ти ж знаєш, що мене тут вбили.

- І ти можеш з’являтися на місці твоєї смерті…

- Це трапилось не тут, а перед замком, - заперечує привид. – І лякати я мав би Крейвена, якби хотів.

- А ти хотів?

- Мені хотілося його вбити. Останні півроку життя і потім. А йому мене – завжди.

- Чому?! Ти ж його брат…

- Брат, який своїм народженням вбив матір. Ще й вспадкував її магічний дар, як виявилося згодом.

Я мовчу. Це, звичайно, пояснює… Мені приходить на гадку, що друге поховання – бабка Міргана. Чи прабабка?

- Це моя мати.

- Хіба вона померла ображеною? Чому її поховали там?

-Батько хотів таким чином вшанувати її пам’ять. До того ж, почувався винним через її смерть. От і…

Таке враження, що у потойбіччі привиду не було з ким спілкуватися. Я вже не відчуваю ніякого страху, навпаки, мені цікаве його товариство. Гарний спосіб не заснути. От тільки ж не для цього він прийшов…

- Хотів побачити їх. Свого сина, Агату… - признається голос у моїй голові.

- Побачив?

- Так… І онука теж… - голос Міргана-старшого задумливий.

- Ти хотів би з нею поговорити? Але побоявся злякати…

- Вона вже немолода жінка. Ще помре уві сні. Погана послуга моєму нащадку…- з сумною іронією погоджується привид.

- Леді Агата питала мене про тебе, - мені хочеться його втішити, - Коли ми чекали, я розповіла їй про нашу зустріч в деталях.

- Справді?

- Все-все, до дрібниць. Як ти виглядаєш, і чи не ображений на неї. Що не ризикнула, щоб звільнити тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍