Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Вони вам нічого не зробили?

— Ні, вони начебто нікого не чіпають, — махає руками пан Лежич, — просто я ж давно наблюдаю за всіма, хто на перевал прийшов: хто і чим живе, на кого покластися можна, кому в борг дати, а до кого спиною повертатися не варто. З віком і досвідом помічаєш багато чого. А ці...

— Лякають?

— Незнайомі. Незрозумілі. Тому-то й вогнестріл у мене. А раптом щось зміниться і потрібно буде захиститися?

— Пане Лежичу, а якби, — Пенсі не одразу наважується на це запитання, але все ж таки питає: — А якби з цими незнайомцями познайомитися, якби за них поручитися, якби вас запевнили, що наміри в них добрі?

— Став би я стріляти? Якби ти такого гостя привела? — хмикає трактирник і з підозрою косить уважним поглядом на широкі плечі Фалетанотіса. — З ким попало ти не ходиш, тобі я довіряю, дівчинко. Тож я б запитав, чи п'є цей дивний гість пиво і чи не впадає в лють напідпитку. А то я щойно нову бочку відкрив — медове, пінне, вищій сорт.

— Тоді нам пива і їжі до нього. Бо надто важкий був підйом, — киває Пенсі та вдячно посміхається пану Лежичу. Друга посмішка дістається Фалетанотісу на додачу до пропозиції зайняти стіл у самому кутку.

— А напарник твій що їсть? — знизивши голос, цікавиться пан Лежич і поглядає на руїнника, примружившись. Він явно шукає, що ж з цим здорованєм не так: зовнішності він, звісно, нетипової, але й не відлякує, не такий як люблять описувати таємничих чудовиськ п'яні мисливці. — Відерса, маринованого у власному соку, не тримаємо. А м'ясо нахабних мисливців якраз закінчилося.

— Вистачить і смаженої картоплі на салі, — сміється Пенсі.

Здається, їй вдається підібрати правильні слова, бо трактирник іде, посміюючись, хитаючи головою і бурмочучи собі під ніс: «Отакої, хто б знав, руїнник і смажена картопля на салі, ох, розповім онукам, будуть сміятися!»

— Хороша людина. Любить прибуток. Але й справу свою любить. Тебе любить.

— І багато ти своїми дейд чуєш? — бурчить Пенсі. Фалетанотіс поправляє шапку і прикриває на кілька митей очі:

— Зазвичай небагато, тільки найяскравіше. Краще, коли поруч Чорний ліс. Гірше, коли навколо багато інших людей. І тим паче гірше, коли натовп мисливців.

— А що про мене скажеш?

— Рада. Хвилюєшся. Для цього дейд не потрібні. І як ти дізналася, що я люблю смажену картоплю?

Пенсі пирхає і стягує з плеча вже обридлу їй куртку. Вона, звісно, не ходила на полювання вже кілька років, але підтримує себе у формі й стежить за новинами спільноти, як може. Тож похід на Людожерський перевал — це не настільки важко фізично. Але постійна потреба носити зимовий важкий одяг, щоб не привертати зайвої уваги, в той час, коли жар-каміння справно працює, дуже швидко набридає. Хоча Фалетанотіс не скаржиться і взагалі готовий пришити свою шапку до голови, видно, що хвилюється, перебуваючи серед людей.

Спочатку руїнник поводиться дуже тихо, але поступово стає дедалі спокійнішим і вже не сидить на місці, крутиться, озираючись на всі боки. У залі є, на що подивитися. З першого погляду зрозуміло, для кого відкриті трактир і нічліжка пана Лежича. По стінах розвішані картинки з дивностями і пряні трави. З боку барної стійки на відвідувачів з докором дивиться опудало хровеста — сумне і злегка скособочене, через що має ще більш огидний вигляд. На столах, чистих і ретельно протертих, видніються видряпані імена, дати і лайливі слова — куди ж без останніх. Різнокаліберні пивні кухлі, вервечки глиняних тарілок, запах їжі та ледь відчутний гіркий післясмак пива — Пенсі відкидається на спинку лавки й прикриває очі. Вона справді сумувала за цим місцем. І за цими дрібничками теж.

Картопля на салі вартує всіх можливих компліментів, така смачна, пиво п'ється м'яко і налаштовує її на спокій і легкий інтерес там, де раніше було обурення. Не така вже то і проблема — нові стежки і середина зими. Та й Людожерський уже не так лякає після всіх пригод, що випали на її долю. Не варто перейматися і тим, що вона так і не домоглася від Фалетанотіса відповіді, що саме вони шукатимуть на перевалі. Коли знайдуть, вона все зрозуміє. А якщо щось занадто складним виявиться, то Пенсі впевнена повністю: без нових знань вона точно не покине цей Чорний ліс.

— Люди дивні, але й дивовижні, — несподівано вимовляє руїнник. Він настільки серйозний, що Пенсі ледь не давиться пивом. — Вони багато чого не знають, але прагнуть того дізнатися: роблять припущення, часто хибні, ризикують, програють і врешті-решт знаходять правильний шлях або рішення. Або не знаходять. Вони не схожі на каренів…

— Чого це ти раптом? — вона дивується. Хоча причина того, що Фалетанотіс підняв ту тему, яку зазвичай оминав стороною, скоріш за все полягає в майже порожньому кухлі пива. Досі руїнник при ній подібних напоїв не пив.

— Карени завжди йдуть вірним шляхом. Загадуєш напрямок — і крокуєш. Усім можна. Але не мені. Ти знаєш, чому я не можу зв'язатися ні з ким?

— Ні.

— Тому що... Не можу, — розводить руками Фалетанотіс. — Карени — вони наче давно створена найміцніша павутина, кожен — як осередок у цій величезній мережі: скільки не розтягуй — зв'язок рветься тільки зі смертю. Не треба підтверджувати чи нагадувати про себе. Вони ходять, де хочуть, пропадають, зникають на довгі роки, але насправді не втрачають зв'язку з іншими. Завдяки дейд вони постійно в контакті, завдяки вихованню вони вибудовують кола близькості: як і коли хочуть чути інших. І нікого не хвилює, що ти загубився, бо цього ніколи не відбувалося. А я...