Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Якби я все ще була Тавою ла Шедд… Це була б моя мрія. З такою кількістю заручників, що добровільно йшли і йшли мені в руки, я могла б не тільки втекти, але й отримати нічогеньку кучугуру золота й замести всі свої сліди в Естрії. А потім зникнути безслідно.

На мить я завмерла, пригадавши про свій будиночок у Керні. Я ніколи його не бачила і купила тільки по світлині, що старенька власниця вислала поштою. Але там були трояндові кущі та гойдалка у садку, а ще ставочок з качками за селом. І він все ще був моїм, шукачі не могли його відстежити, у цьому я була певна. 

Та потім погляд впав на Ліну та Грету, що стояли, притулившись до стіни та втупившись у стелю пустими очима. 

Ні. Ніякого Керну, жодного будиночка з трояндами. До того ж тут є не гірший – і цього разу чесно заслужений. Звісно ж, я не могла бачити Яроша, але його лице виринуло в пам’яті так легко, наче закарбувалося там. І він посміхався. 

Одна ця посмішка була вартіснішою за всю мою втечу.

Леонард підійшов останній, такий самий зібраний і холодний, що й завжди, але цього разу трохи заблідий. 

– Пані Блекото, – кивнув він мені із дивним виразом лиця. Я підбадьорливо посміхнулася до нього та, сама цього не очікуючи, поклала руку на плече. 

– Ти впораєшся, Вейленде, – запевнила його я. – Я чула, що ти допомагав Ліні та Артею, тож… Кому-кому, а тобі перейматися не варто. 

Леонард різко кивнув, і на дні його очей щось мигнуло і згасло. А тоді я згадала ще про дещо, що крутилося в мене в голові вже якийсь час. 

– До речі… – почала я. – А хто тобі сказав про напад на мене? 

 Леонард знизав плечима. 

– Не пригадаю вже зараз. Та й хіба це важливо?.

Я похитала головою і наклала на Леонарда чари. Можливо, пам’ять частково стерли і йому – щось останнім часом надто багато людей навколо починали забувати важливі речі. 

Я кинула останній погляд на три десятки студентів, що вишикувалися під стіною бойової зали, зачакловані й повністю покірні моїй волі. Тоді причинила за собою двері, спустилася вниз і всілася у крісло, що підсунув для мене Ярош. 

– Починаймо вже, навіщо тягти кота за… хвіст, – пробуркотів Нозері наче невдоволено, але я бачила іскри інтересу у поглядах, що він кидав на дзеркало. 

Я не стала ще довго мучити й викладачів, і студентів очікуванням. Клацнула пальцями, і щось у поставах студентів, які ми бачили крізь артефакт, змінилося. 

Там з’явилася мета. І всі вони один перед одного кинулися до підвалів. 

***

Першим підвальної кімнати дістався чаклун-бойовик з Ярошевого факультету. Але і я бачила його раніше, нехай і всього один раз – коли він неуспішно намагався потрапити до моєї вежі. Це був Грем, та його дружок не надто відставав. 

– Який сором… – пробурмотів Ярош собі у складені долоні, спостерігаючи крізь пальці за своїми студентами. 

– А мені подобається, – зухвало сказала Меліса, закидаючи ногу на ногу. – Дякую, Таво, це справді ще те задоволення. І відплата. 

Останнє передбачалося Ярошеві, і той тільки кивнув. Я ж травницю розуміла, бо від бойовиків постраждала й сама, а стан Мелісової лабораторії… Що ж, в ній збереглося три стіни. І частина стелі – тож її гнів, що не зникав вже два місяці, був повністю мені зрозумілий. 

Тим часом Грем та Ройдер зачинили за собою двері в одній з кімнат підвалів та почали так витанцьовувати, що аж меблі затрусилися. Та за кілька хвилин нечутні мелодії у їхніх головах змінилися, і вони обидва завальсували кімнатою. 

В очах кожного був страх і нерозуміння, але вони не могли побороти чари. Просто не знали, як – бо не утруднили себе появою бодай на одній лекції. Що ж, туди їм і дорога. 

У сусідній кімнаті кілька інших студентів почали виспівувати на всі лади непристойні романси, а я все чекала, поки хтось нарешті зламає чари. Та хвилини спливали, і цього не відбувалося. 

Я покерувала артефактом, аби відшукати в коридорах Артея, і трохи примружилася. Він ще не скинув чари, але його ходьба сповільнювалася і сповільнювалася, аж поки він зовсім не зупинився посеред коридору, насупившись. 

– Нарешті! – видихнув Ярош, скидаючи кулак у повітря. – Дивіться всі – мій студент переборе закляття першим. 

– Ти ж розумієш, що це не змагання? – запитав Нозері незадоволено, але сам скосив очі на свою некромантку, що повільно долала шлях до підвалів, поки що не зупиняючись. – Таво, тобі не здається, що закляття надто сильне? 

Я похитала головою. 

– Вони розберуться, я в цьому переконана. Просто потрібно трохи більше часу. 

Та хвилини спливали, а студенти все бродили факультетом, не вибрідаючи до головного холу. Втім, у підвалі їх не ставало більше – і вже саме це було достатньо дивним. Я бачила, як Ярош скосив на мене стурбовані очі – певно, через те, що в мене між брів залягла важка складка. 

Студенти підіймалися нагору – назад до бойової зали, до інших авдиторій на другому поверсі. Та цього не мало б бути; я не закладала їм цього наказу, а вони не робили це з власної волі. Я все ще бачила їхні очі – пусті й позбавлені жодної зв’язної думки.