Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

бо ось глечик у руці». А в нього таки був глечик. От і пішов, а як став зачерпувати воду, то так щось і потягло туди...

Оповідач зробив руками широкий жест від себе в напрямі вогню, показуючи, як того «потягнуло».

— Втопився? — перепитали в один голос товариші.

— Ні, не втопився. Кричати став. Дядьки почули, врятували. Але з тих пір занедужав неборака, а потім вмер. Кажуть, ніби з того...

— Еге, еге, і я чув таке, — перебив Іван, — що ніби муровий колись давно брав собі в мури або самого кріпака-хлопця, або найкращу дівку з села і різав їх на кавалки та їв. Ніби чули люди, як вони кричали в мурах.

— То було так: на святу Паску, на Великдень, оно тільки стали дяки кликати Христа на цвинтарі, то він і вхопив хлопця. Після стало ясно — всі є, а хлопця нема...

— Нема?!

— Нема.

— Так-таки і пропав?

— Пропав. Кажуть, що він після кожного рапту[70] закриває по одному вікну. Ніби так: вхопить одного разу хлопця і заб’є одне вікно, візьме на другий рік — друге вікно заб’є. От того-то в замчиську деякі вікна забиті. І ще кажуть, що як захоче вхопити, то визирає з-за своїх мурів. Стане, зіпреться обома руками на мурисько і озирає то туди, то сюди, на всі села: на Клодню, на Хавчики, на Жмурище...

— І на Бечмени?

— І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди — страховище таке.

Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.

— То, певне, брешуть, — зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.

— Брешуть! — презирливо обізвався Степан. — Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув — старі люди розказували.

— Я не кажу. Може, теє і було... Ніби теє, давно, колись-то перше, — непевним голосом правив свого маленький скептик, — але тепер того нема, він не бере.

— Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що... Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.

Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.

— І про вікна, що ти казав, також, певне, теє... — продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.

— Що?

— Брехня, здається...

— У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?

Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.

— Ні, то друге діло.

Якусь хвилину тривала мовчанка.

— Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, — промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.

Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.

— Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? — спитав Степан.

— А таки брехня.

— А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?

— Звідки?.. Люди смолу гнали, та й теє...

Хлопці зареготали.

— Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!

— А я чув так, — вставив Іван, — люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш — до чобіт, а часник — до ковбас. А я таки іду на вас».

— А що? Га?! — підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. — Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?

Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє...» Та його підняли на глум.

— Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, — почав хоробро Петрусь.

— Ну, спитай, — відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.

— Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє... нечиста сила?

— Звісно, так прийшлося... Люди поставили. Та й хрест вже