Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

возі й ні на кого не дивлячись. — Камінь із нижнього світу. Покинутий, схований, коли Еуз вигнав дияволів із нашого світу. Він — утілення Потойбіччя. Справжня магічна матерія.

— Так і є, — прошепотів Баяз. — Мої вітання, майстре Кей. Принаймні в одній сфері ти не є цілковитим невігласом. Ну що? Досить із тебе відповідей, Ферро?

— Це все зробив камінь? — Дев’ятипалий явно засмутився. — Нафіга він нам треба?

— Гадаю, дехто з нас може здогадатися.

Баяз дивився Ферро просто в очі й недобре всміхався, неначе точно знав, що вона думає. Може, так воно й було.

Це не було таємницею.

Історії про дияволів, розкопки та старі мокрі руїни — ніщо з цього Ферро не цікавило. Вона лиш уявляла, як Гуркульська імперія перетворюється на мертву землю. Як зникають її люди. Забувають її імператора. Її міста обертаються на порох. Її міць стає неясним спогадом. У неї закрутилася голова від думок про смерть і помсту. А тоді вона всміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — Та навіщо тобі я?

— Хто сказав, що ти аж так мені потрібна?

Вона пирхнула у відповідь.

— Сумніваюся, що інакше ти став би так довго мене терпіти.

— Правильно.

— Тоді чому?

— Тому що Сім’я не можна торкатися. На нього навіть дивитися боляче. Ми прийшли до розтрощеного міста з армією імператора після падіння Глустрода, шукаючи вцілілих. Нікого не знайшли. Самі тільки жахи, руїни й тіла. Їх було без ліку. Ми поховали тисячі тисяч у ямах на сотню трупів по всьому місту. Це була тривала робота, а поки ми нею займалися, рота вояків знайшла в руїнах щось дивне. Їхній капітан загорнув це у свій плащ і приніс Джувенсові. До сутінків він устиг зморщитись і померти, і вояки з його роти теж не вціліли. У них повипадало волосся та зморщилися тіла. За тиждень усі вони, сто людей, уже були трупами. Але сам Джувенс залишився неушкодженим.

Він кивнув на віз.

— Саме тому Канедіас виготовив скриню, і саме тому вона зараз із нами. Для захисту. Ніхто з нас не в безпеці. Крім тебе.

— Чому крім мене?

— Невже ти ніколи не замислювалася, чому відрізняєшся від інших? Чому ти не бачиш кольорів? Чому не відчуваєш болю? Ти така, якими були Джувенс і Канедіас. Ти така, яким був Глустрод. Якщо вже на те пішло, ти така, яким був сам Еуз.

— Диявольське поріддя, — пробурмотів Кей. — Благословенне та прокляте.

Ферро зиркнула на нього.

— Що ти хочеш сказати?

— У тебе в роду були демони. — Один кутик учневого рота зігнувся в багатозначній усмішці. — Колись давно, у Старий час, а може, й раніше, та все ж ти не зовсім людина. Ти — релікт. Останній, слабенький слід потойбічної крові.

Ферро відкрила рота, щоби гнівно його вилаяти, та Баяз не дав їй заговорити.

— Ферро, це незаперечно. Якби в цьому був якийсь сумнів, я б не взяв тебе з собою. Та не намагайся це заперечувати. Прийми це. Це — рідкісний дар. Ти можеш торкатися Сімені. Можливо, єдина в усьому великому Земному колі. Лише ти можеш його торкнутись, і лише ти можеш принести його на війну. — Він близько прихилився й зашепотів їй: — Та лише я можу його запалити. Розжарити досить сильно, щоб обернути на пустелю весь Гуркул. Розжарити досить сильно, щоби спопелити Калула та всіх його слуг. Розжарити досить сильно для такої помсти, якої навіть тобі буде більш ніж удосталь. Тепер ти підеш?

Він цокнув язиком і повів коня назад на міст.

Ферро насупилася старому білякові у спину, поїхавши за ним і завзято жуючи губу. Облизавши її, вона відчула смак крові. Кров є, зате болю немає. Їй не хотілося вірити словам мага, та заперечити, що вона відрізняється від інших, було неможливо. Вона згадала, як одного разу вкусила Аруфа, а той сказав їй, що її матір’ю, певно, була змія. Чому б і не демониця? Вона, суплячись і думаючи про помсту, подивилася крізь борозни в металі, як далеко внизу гримить і мчить вода.

— Яке це має значення, чия в тебе кров?

Дев’ятипалий їхав поруч із нею. Їхав, як завжди, погано й дивився на неї. Голос у нього був лагідний.

— Батько мені казав: кожен робить вибір сам. Гадаю, кожної це стосується так само.

Ферро не відповіла, а потягнула за повіддя й пропустила інших уперед. Жінка, демониця чи змія — байдуже. Її справа — шкодити гуркам. Її ненависть була сильна, глибоко вкорінена, тепла та знайома. Була її найдавнішим другом.

Більш нікому й нічому вона довіряти не могла.

Ферро зійшла з мосту останньою й, коли вони попрямували в напівзруйноване місто, озирнулася через плече на руїни, з яких вони вийшли, — вони були наполовину сховані на віддаленому березі за сірим покривалом мжички.

— С-с-с-с!

Вона смикнула за повіддя, зиркнувши за бурхливу воду. Її очі проглянули сотні порожніх вікон, сотні порожніх дверних прорізів, сотні тріщин, проломів і прогалин у напіврозвалених стінах.

— Що ти побачила? — пролунав стривожений голос Дев’ятипалого.

— Щось.

Але тепер вона не бачила нічого. Уздовж валу, що осипався, сиділи нескінченні оболонки будівель, порожні й безживні.

— У цьому місці не лишилося нічого живого, — сказав Баяз. — Нас скоро наздожене ніч, і, наприклад, я зрадів би даху, що вберіг би сьогодні мої старі кістки від дощу. Тебе обманюють очі.

Ферро набурмосилася. Її очі, диявольські чи ні, не обманювали. Там, у місті, щось було. Вона це відчувала.

Воно стежило за ними.

Талан

  ну вставай, Лютаре.

Джезаль поступово розплющив очі. Було так ясно, що він майже не бачив, де перебуває, і він забурчав і закліпав, прикривши очі рукою. Хтось перед цим трусив його за плече. Дев’ятипалий.

— Нам треба рушати.

Джезаль сів. У вузьку кімнату, падаючи йому просто на лице, лилося сонячне світло, і в ньому плавали порошинки.

— Де всі? — прохрипів він. Язик у нього був товстий і лінивий від сну.

Північанин кивнув кудлатою головою на високе вікно. Примружившись, Джезаль ледве розгледів, що там стоїть брат Лонгфут, виглядаючи вдалину та зціпивши руки за спиною.

— Наш навігатор оглядає краєвид. Решта гурту попереду, оглядає коней і розвідує маршрут. Я подумав, що тобі