Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

кому підпорядковане життя, — тóму, підпорядковане також усе те, що служить для прикрашення життя. Зрештою, вона звернена до блаженства; до нього провадить нас, у тому напрямі торує дороги. /28/ Вона вказує, де зло, а де — лише видимість зла; вона звільнює душу від марнославства, дарує їй справжню велич, а пихату, що блиском приховує свою порожність, — загнуздує; вона не дозволяє, щоб ми не бачили різниці між величним та набундюченим; додає нам знання і про всю природу, і про себе саму. Вона пояснює, що таке боги і якими вони є; що таке підземний світ, що таке лари і генії, а що — душі, які стоять на східець нижче від божества; де вони перебувають, чим зайняті, на що спроможні, чого бажають. Ось у що вона посвячує нас, відкриваючи перед нами не якусь містечкову святиню, а величавий храм усіх богів, якому ймення — всесвіт. І справжній його образ, справжні обрії вона вирізьблює перед нашим духом, бо слабкий зір не може сприйняти такого незрівнянного видовища. /29/ Далі вона повертається до початків усіх речей, до вічного розуму, що пронизує все довкруги, до сили, завдяки якій кожна насінина сягає притаманного їй зросту та властивого вигляду. Потім береться за дослідження душі: звідки вона, де вона, як довго триває її життя, на які частини ділиться. Відтак од тілесного переходить до того, що позбавлене тіла, дошукуючись, що таке правда і якими є її докази, а тоді — як розрізняти двозначне у житті та в словах, адже й тут і там правда і брехня — впереміш.

/30/ Мудрець, кажу ще раз, не відійшов від тих ремесел, як це видається Посидонієві, — він взагалі не стикався з ними. Він вирішив би, що не варто винаходити те, що не варте вічного використання: не брався б до того, що мусив би колись відкласти. /31/ «Анахарсіс[333], — каже Посидоній, — винайшов гончарський круг, на якому ліплять посуд». Потім, оскільки згадку про гончарський круг знайшли в Гомера, помилковими вважають радше ті вірші, ніж сам переказ. Я не перечитиму, що винахідником тієї речі був Анахарсіс, хай так. Та хоч її і винайшов мудрець, але не як мудрець: хіба ж мудреці не роблять чимало речей не як мудреці, а просто як люди? Припустімо, що якийсь мудрець вирізняється прудконогістю: він випередить усіх власне тому, що прудконогий, а не тому, що мудрий. Хотів би я показати Посидонієві склодува, який, дмучи, надає склу найрізноманітніших форм, чого не втне навіть найспритніша рука. А такий спосіб дуття винайдено тоді, коли й мудреця вже не віднайдеш серед людей! /32/ «Прийнято вважати, — зазначає Посидоній, — що Демокрит винайшов спосіб укладати кам’яне склепіння, де поступовий його згин з’єднується каменем, що кладеться посередині». А це, скажу, неправда. Адже й до Демокрита не обходилось без мостів та воріт, а зверху вони майже завжди вигнуті. /33/ А ще ви забули, що той же Демокрит винайшов спосіб розм’якшувати слонову кістку, а також перетворювати розплавлений камінець у смарагд — так само і в наш час забарвлюють відповідні камінці. Так ось: хай справді все це винайшов мудрець, але винайшов, повторюю, не як мудрець. Хіба ж він не робить чимало такого, що й цілком далека від мудрості людина зробить — не раз те бачимо — і вправніше, й досвідченіше?

/34/ Запитуєш, що мудрець дослідив, що вивів на світло денне? Передусім правду й саму природу, яку він озирав не так, як інші створіння, — байдужими до всього божественного очима. Потім — закон життя, який він застосував до всього сущого, навчивши людей не лише знати богів, а й наслідувати їх і все випадкове сприймати як їхні веління. Заборонив піддаватися хибним поглядам і, по-справжньому оцінивши всі речі, визначив, що чого варте. Засудив змішані з докорами сумління насолоди, схваливши натомість ті блага, які завжди нам милі. Зробив для нас очевидним, що найщасливішим є той, хто не чекає, щоб йому пощастило, а наймогутнішим — хто своєю могутністю тримає в покорі себе самого. /35/ Тут я не обговорюю тієї філософії, яка поставила громадянина поза вітчизною, богів — поза світом, а доброчесність підпорядкувала насолоді[334], кажу про ту, яка не визнає жодного іншого блага, окрім того, що чесне, про ту, якої не зваблять ні людський підступ, ані дари самої фортуни, про ту, врешті, цінність якої власне в тому, що її не купиш за жодну ціну.

Я не вірю, щоб така філософія ширилась у той неотесаний вік, коли ще не було жодних ремесел, і лише досвід навчав людей, що для них корисне. /36/ Та й раніше, в ті щасливі часи, коли дари природи, готові для загального вжитку, лежали прямо-таки під рукою, коли захланність та розкіш ще не порізнили смертних, коли, переступивши спільне володіння, вони ще не кинулись до грабунку, люди не були мудрецями, хоч і чинили те, що належить чинити мудрецям. /37/ Годі й побажати людському родові якогось кращого суспільного стану, ніж тодішній, і коли боги дозволили б комусь уладнати земні справи і вказати людям, як вони мають поводитись, то ніхто б не обрав чогось кращого від тих звичаїв, які, за переказом, були в давнину, коли

             …влади рільник над землею не мав ще,

Жодних знаків чи меж не годилось тоді накидати

Вільним полям. Гуртом брали все; земля не скупилась:

Не на вимогу — сама, плодовита, усіх годувала[335].

/38/ Чи могло ще якесь покоління бути щасливішим од того, давнього? Разом утішалися дарами природи. Вона ж гойно постачала ними всіх — дбайлива матір, опікунка. Люд володів тими багатствами безпечно, спокійно. То чому б мені не назвати найзаможнішим те поріддя смертних, серед якого годі було знайти вбогого? У той прекрасний лад увірвалася захланність і, жадаючи бодай що-небудь зробити лише своїм, усе зробила чужим: полишивши неосяжний достаток, загнала себе у тісноту. То вона, захланність, привела з собою нужду; зажадавши для себе багато, втратила все. /39/ Хай вона тепер силкується надолужити втрачене, хай ниву приточує до ниви, зганяючи з неї сусіда чи то кривдою, чи підступом, хай прирівнює свої орні землі до обширу цілих провінцій, хай для далеких мандрівок їй служать просторища власних володінь, — ніщо вже не поверне нас, хоч за обрій женімо свої межі, до того, від чого ми відійшли! Зробивши все,