Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Йому не треба, щоб його любили, він хоче, щоб йому корились.
— Сір, ви погано витлумачили мої слова: я назвала моїм сином того, хто має мене покинути. Я люблю його в цей момент більше, бо в цей момент я більше боюсь утратити його. Хіба це злочин, коли мати бажає, щоб її дитина не покидала її?
— Але кажу вам, що він вас покине, я кажу вам, що він покине Францію, що він поїде в Польщу, і не далі, як через два дні; а якщо ви додасте ще хоч слово, це буде завтра; а якщо ви не схилите чоло, не перестанете грозити очима, я задавлю його сьогодні ввечері, як ви хотіли, щоб учора задавили коханця вашої дочки. Але я не випущу його з рук, як ми випустили Ла Моля.
Під цією погрозою Катерина схилила чоло, але майже зараз підняла його знову.
— Ах, бідна дитина! — сказала вона. — Брат хоче тебе вбити. Але не турбуйся, мати твоя захистить тебе.
— А, на мене похваляються! — скрикнув Карл. — Ну, що ж! Присягаюсь кров’ю христовою, він умре, не сьогодні ввечері, а зараз, в цю хвилину. Гей, зброю! Кинджал! Ніж!.. Ах!
І Карл, безпорадно скинувши очима навколо себе, щоб знайти те, чого він хотів, помітив невеликий кинджал, який мати носила коло пояса, кинувся до неї, вирвав його з шагреневої, оздобленої срібними прикрасами піхви і вискочив з кімнати, щоб заколоти Генріха д’Анжу там, де його знайде. Але коли він вибіг у вестибюль, надмірно напружені сили враз покинули його; він простяг руку, впустив гостру зброю, що ввіткнулася в підлогу, скрикнув жалісним криком, поточився і впав на підлогу.
З рота його і з носа потекла кров.
— Ісусе! — мовив він. — Мене вбивають. До мене! До мене!
Катерина, що кинулась слідом за ним, бачила, як він упав; з хвилину вона дивилась нерухомо, потім, отямившись, спонукувана не любов’ю матері, а трудністю становища, відчинила двері з криком:
— Королю недобре! На поміч! На поміч!
На її крики навколо молодого короля стовпилися слуги, офіцери, придворні. Але поперед усіх прибігла жінка, розштовхала юрбу й підвела Карла, що був блідий, як труп.
— Мене вбивають, мамко, мене вбивають, — бурмотів король, обливаючись потом і кров’ю.
— Тебе вбивають, мій Карл! — скрикнула жінка, оглянувши всіх таким поглядом, що навіть Катерина відступила назад. — Хто тебе вбиває?
Карл випустив тихий стогін і знепритомнів.
— А, — сказав медик Амбруаз Паре, по якого в ту ж хвилину послали — а, король занедужав серйозно.
— Тепер, волею чи неволею, — сказала сама собі Катерина, — а йому доведеться відкласти.
І, залишивши короля, пішла до свого другого сина, що з нетерплячкою чекав у молільні результатів цієї, такої важливої для нього розмови.
X. Гороскоп
Катерина, вийшовши з молільні, куди вона ходила переказати Генріху д’Анжу про все, що трапилось, знайшла у себе в кімнаті Рене.
Після візиту до крамниці на мосту Сен-Мішель королева ні разу не бачилася з астрологом; тільки напередодні вона написала йому, і по її записці Рене з’явився до неї.
— Ну, — спитала його королева, — бачили ви його?
— Так.
— Як його здоров’я?
— Кращає потроху.
— Може він говорити?
— Ні, шпага перерізала горло.
— Я сказала вам, щоб ви змусили його написати.
— Я пробував, він теж силкувався, але рука його могла накреслити лише кілька майже зовсім нерозбірних літер, потім він знепритомнів: шийна вена розрізана, і кровотеча позбавила його всіх сил.
— Бачили ви ті літери?
— Ось вони.
Рене витяг з кишені папір і подав Катерині; вона швидко розгорнула його.
— M і O[102], — сказала вона. — Чи не був це справді Ла Моль і чи не була комедія, яку зіграла Маргарита, тільки способом відвести підозри?
— Пані, — сказав Рене, — якщо мені дозволено висловити свою думку в справі, в якій ваша величність не зважуєтесь з певністю сформулювати свою, я сказав би, що пан де Ла Моль надто закоханий, щоб серйозно займатися політикою.
— Ви гадаєте?
— Так, і закоханий він в королеву Наварську надто сильно, щоб віддано служити королю, бо справжнього кохання без ревнощів не буває.
— А ви гадаєте, що він цілком закоханий?
— Певний того.
— Він звертався за допомогою до вас?
— Так.
— І прохав у вас приворотного зілля?
— Ні, ми ворожили над восковою фігуркою.
— Кололи в серце?
— Кололи в серце.
— І та фігурка не знищена?
— Так.
— У вас вона?
— У мене.
— Цікаво знати, — сказала Катерина, — чи справді ці кабалістичні спроби дають той ефект, який їм приписується?
— Ваша величність можете судити про це краще від мене.
— Королева Наварська кохає пана де Ла Моля?
— Вона кохає його так, що ладна погубити себе заради нього. Учора вона врятувала його від смерті, ризикуючи своєю честю й життям. Ви самі бачите, пані, і все ще сумніваєтесь.
— В чому?
— В науці.
— Бо наука мене зрадила, — сказала Катерина, пильно дивлячись на Рене, що якнайкраще витримав її погляд.
— В чому?
— О, визнаєте, що я хочу сказати; принаймні, вчений, як не наука.
— Не знаю, про що ви кажете, пані, — відповів флорентієць.
— Ваші парфуми втратили свій запах, Рене?
— Ні, коли вживаю їх я, а якщо вони переходять через інші руки, може бути...
Катерина посміхнулась і похитала головою.
— Ваш опіат чудово діє, Рене, — сказала вона, — уста у пані де Сов свіжіші й червоніші, ніж будь-коли досі.
— Не мій опіат треба з цим вітати, пані, бо баронеса де Сов, користуючись правом кожної гарненької жінки бути капризною, не говорила мені більше про цей опіат, а я, після зауваження вашої величності, визнав за краще не посилати його більше. Коробочки ще й досі всі в мене, як ви їх тоді залишили, тільки одна зникла, — не знаю, хто її взяв і що хотів з нею робити.
— Добре, Рене, — сказала Катерина, — може потім ми поговоримо про це, а поки що будемо говорити про інше.
— Слухаю, пані.
— Що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
