І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

і позаторік: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької доні, а теперечки ці надії пішли марно.

Старий хазяїн щиро привітавсь з молодими, підвів голову, випростав згорблений стан і неначе повеселішав. Він любив молодих студентів, любив слухать їх веселу й розумну розмову і сам тоді ніби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавіший, бадьористіший. Він був нахильний до принципіальної філософської розмови, котрої не люблять старі люди і котра так гарячить та запалює молодих.

- Сідайте ж, будьте ласкаві, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, - припрохував Дунін-Левченко, показуючи рукою на стільці навкруги довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай і закусюйте, що кому до смаку.

Молоді паничі обсіли стіл і зробили пошану наїдкам та закускам Юлії Кирилівни. Наганявшись та нагулявшись після нудних екзаменів, вони натрапили на добрий попас і полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе він десь по дорозі виливав стакани в бутлі або в барильця.

- Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн Радюка.

- Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої дві сестрі вже вийшли з інституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батькові байдуже, бо я й сам якось дам собі раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та піклуватись господарством, - сказав Радюк.

- Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От ніяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то ніколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунін-Левченко.

- Та якби ворухнулись добре, то звідки і той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, - обізвавсь один вже літній гість дідич, що був однієї верстви на літа з хазяїном.

- Може, ви й правду кажете, але я до тієї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусіди, дідичі з Волині, поляки, може, тим і не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.

- Та й їх діти, сказати правду, і теперечки в університеті держать себе осторонь од нас, українців, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", - сказав Радюк. - Прізвище, на наш погляд, зовсім-таки не погане для нас, але вони самі чомусь і гадки не мають за просвітність народу в тих краях, де вони тільки й животіють послуханням та працею нашого народу.

- А для нас, - сказав Дунін-Левченко, - і справді настав час заходжуваться коло просвітності рідного краю, а найбільше темного народу. В Петербурзі Костомаров та Куліш вже заходились видавать "метелики" для читання народові. В Полтаві вже заходились коло недільних школ [99] для міщан, задумали заводить читальні, навіть народний театр.

- Я чув за ці недільні школи, - сказав старий Дунін-Левченко зовсім байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.

- Чув і я, що там почали заводить школи недільні й вечірні, ще і в суботи для убогих євреїв, але докладно нічого про це не знаю і тямку про це не маю, бо мені ніхто не розказував за це докладно, - обізвавсь один з гостей, пристаркуватий чернігівський дідич з байдужністю.

Було знать, що ці нові питання не цікавили їх анітрошки. Ці пани були якісь пасивні й байдужні до тих тогочасних справ.

- А справді, треба б нам поговорить про ці національні й просвітні справи, щоб негайно ставать до праці, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, і ми вклали якусь лепту на користь рідного краю та нашого старого Києва, - сказав один з молодих гостей.

В прихожій задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять двері. Розмова перетялась.

- Якогось гостя бог приніс, - вказав молодий Дунін-Левченко і побіг назустріч гостеві.

В далекій прихожій почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотіли закаблуки. Голосний регіт залунав по здоровій порожній залі.

- Це прийшов Кованько! - промовив Радюк пошепки, і в його брови насупились. - Не дасть же він нам теперечки гаразд побалакать про наші поважні справи; буде тільки нам заважати й перебаранчать в роботі.

- Йому б тільки на Житньому базарі [100] витрішки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважні справи, - обізвавсь один з молодих гостей.

- А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохіть візьмуть смішки, - сказала хазяйка, осміхаючись.

- Я от і не бачу його, а тільки уявляю собі його веселий вид, то мене вже сміх бере, - сказав старий Дунін-Левченко і вже справді сміявсь своїм тихим та добрим осміхом до старших гостей.

Приїжджі дідичі й собі осміхнулись. Дзвінкий, голосний голос десь далеко розлягавсь за бібліотекою, але його було чуть через два покої.

В дверях і справді з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми широкими випнутими наперед зубами. На здоровій голові довге волосся було не зачесане, навіть трохи розпатлане.

- Так і є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнуті на вила зубища, неначе усім їх показує.

- Нічого - те, нічого! Побалакаєте іншим часом про свої справи. Час од вас не втече ж таки, як вода в Дніпрі, - говорив старий господар і сміявсь.

Слідом за Кованьком вступило в столову ще кілька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застіжками на грудях. Декотрі були в свитах з драпу. Один прийшов навіть в простій, щиро сільській товстій свиті, підперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кінцями й торочками.

Веселий Кованьків голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка висунулась з свого гніздечка й навіть встала назустріч Кованькові, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькі крила, щиро й з осміхом привіталась з ним і посадовила його поруч з собою. Старий господар підвівсь на недужих ногах і якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стіл, через посуд і наїдки. Він пожвавішав, повеселішав, неначе вхопив іскру од веселого Кованька й підживив свої розторсані нерви,