Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

на все це, моя бідна, рознещасна сестро! Я побачив перед собою обличчя з широкими вилицями й рудими вусами. Рука з нагаем мертво висіла наді мною (це той нагай, що смугував твоє біле, прегарне тіло, сестро!); холодний вихор промчав майданом, і я вже став зовсім кам’яний — був ідолом на степовій могилі, якому бозна-скільки тисяч років; в мене й біль став кам’яний, лише тіло твоє прегарне, сестро, плавало перед моїм зором, посічене цим нагаем. Вона стояла там, нагорі, й ридала, плакали її очі льодом, червоним мертвим льодом. Плечі твої, сестро, й зараз у червоному льоду, біль твій, сестро, наче пташка мертва. Я плачу тут, на майдані, разом із тобою, сестро, мої сльози кам’яні — я, як І всі смертні, не можу пройти байдуже коло твого білого, як сніг, посмугованого нагаєм тіла. Я ниций, сестро моя мила, і про це гукнули мені зараз два ворони, що сіли на дзвіницю.

Рука Сокольського мертво висіла над моєю головою, його брат вражено визирав з-за тої руки, на мене звідусіль дивилися розширені очі (чи не твої це очі, сестро?) — погляд мій лив уже розпечений метал, вогонь палахкотів у мені, чорний вогонь. У голубому світлі дня народжувалося моє осяяння (то твоя одежа, сестро, розкидана, як бувають розкидані хмари), я висів у повітрі між того голубого трепету, я цілував мертві очі твої, сестро, ти ж була в мене ласкава, тиха й добра голубка. Ну, що проти тебе оцей нікчемний дуросман з широкими вилицями й рудими вусами? Я знову ступив на цю страшну стежку, хоч як зарікався це робити, і тільки ти, моя бідна й рознещасна сестро, зможеш мене зрозуміти.

— Ти, Дем’яне, вчинив не одне лихе діло, — спокійно сказав я, дивлячись у нависле наді мною тупе обличчя свого противенця. — І не мені їх рахувати, на це буде суд божий. Тебе судить зараз батько мій і сестра — вони земні твої судді, і я кажу тобі від їхнього імені: збирайся в дорогу!

По майдані розливався жах. Так, справді, то був жах. Навколо все немов побожеволіло; притьмом тікали перелякані міщани, шалено репетував на дзвіниці криворотий Йосип, сховалися жінки з ґанків, і все стало таке прозоре й порожнє. І біль мій, і сестрині сльози, і майдан цей — все порожнє й прозоре! І обличчя ворога мого, біле, як тісто, і очі, що горіли-благали — все порожнє й прозоре! Рот у Дем’яна перекривився, і, здавалося, він зараз звалиться на мене, як лантух ганчір’я.

Мої вуста скривилися також, бо ти, моя бідна й рознещасна сестро, плакала переді мною, ти заламувала руки, і я не міг дивитися на твої сльози, адже не про помсту волала ти до мене і не помсти просила.

Я розвернувся й пішов геть. Навколо було розметано твою голубу одежу, сестро, і мій біль ставав теж наче лід. Я плакав зовсім так само, як ти, сестро, і йшов, ішов геть звідси — нехай покину я цей мурашник, нехай не кричить так страшно на дзвіниці криворотий Йосип, хай краще грає свою щоденну музику. Дзвони плачуть за тобою, моя бідна, рознещасна сестро, і це по тобі мої теперішні сльози… Ішов через курну вулицю, попереду їхав віз, запряжений вгодованою конякою, на возі — чоловік, якому немає діла до того, що сталося там, на майдані, і я ступив у слід коліс того спокійного воза. Біля воріт стояв сторож, йому теж поки що не було ні до чого діла — про все, що сталося, він довідається пізніше. Я пройшов повз нього, і він подивився на мене, як на кентавра. Кентавра, котрий вибігає в степ шукати кам’яних могил з кам’яними постатями на них.

Я вийшов за ворота і звів обличчя до неба. Світило сонце: воно висіло наді мною, над усім містом і розливало стільки проміння, що голова моя переповнювалася срібним дзвоном.

Хутко йшов через густо-зелену леваду, черевики мої із загнутими носками на тонкій підошві були недоречні серед цієї трави. Я скинув їх і пожбурив геть. Босі ноги мої ступали по холодній траві, довкола гойдалися квіти, попереду темнів ліс, і з-під ніг випурхували коники. Ну, що може бути краще за цей луг, моя бідна сестро із посмугованим білим тілом, що може бути краще од цих квітів і сонця?!

Але все це неначе видиво короткочасне; той згорток, що лежав у мене на дні серця, тепер наче сива хмара. Розросталася зсередини і поглинала мене — плив я у цьому густому і гіркому молоці. В душі в мене камінь, розтрісканий на кавалки, і кожен кавалок- думки про тебе, сестро моя!

Текли мені з очей сльози, я не знав, куди прямують мої босі ноги. Не було ні глузду, ні розрахунку — хитало мене й хитало. Несли мене сиві хвилі — молоко густе і гірке, і я віддавався їм на поталу. Я біжу наче звір загнаний, безсилий і вичерпаний. Є тільки переді мною шлях, довгий до небокраю, а на краю його сяє білими стінами хата під солом’яною стріхою, біля якої стоїш ти, приклавши до лоба дашок долоні, і біля якої й батько наш у задумі взяв у руки обличчя.

Втікач

У кутку хижі лежала принесена кимось купа хмизу. І втікач почав кресати коло неї вогонь. Руки його тремтіли, але він кресав і кресав — іскри сипалися на відсирілу солому й не могли її запалити. Місяць вливав у хижу хвилі тріпотливого світла, і втікач, утративши надію запалити вогонь, почав повзати по кутках, шукаючи чогось сухішого. Тіло його бив трем, але він все-таки перелазив з кутка в куток, доки не надибав жмені сухої потерухи. Іскри падали вже на потеруху, зрештою вона затліла. Ліг долілиць і почав роздмухувати. Кілька несміливих язичків пробігло по потерусі, і він підклав вогкішої соломи. Дим розповзався по хижі — глухий кашель струснув тіло втікача; бухикав довго і хрипко. Зрештою зайнялася солома, і втікач наклав на вогонь тонкого хмизу.

Лежав коло багаття, важко дихаючи, голова йому йшла обертом. Але вогонь