Анна Зегерс - Сьомий хрест

він збагнув, яку Фідлер приніс йому важливу звістку. За сусіднім столиком якийсь чоловік скручував цигарку.

— Дай-но й мені дрібок, друже, — попросив Пауль.

Під час безробіття Пауль курив поганенькі цигарки, щоб угамувати голод, а потім, на прохання Лізель, кинув курити, щоб не витрачати грошей на тютюн. Погано скручена цигарка розлізлась у нього в пальцях.

Пауль схопився з місця. Він не схотів чекати на трамвай і пішов пішки. Йдучи залюдненими вулицями, він відчув, що теж бере участь у навколишньому житті.

Пауль постояв у темному підворітті, щоб трохи заспокоїтися. Він притулився до стіни, пропускаючи якусь компанію, що йшла до пивниці. З вулиці долинав гамір суботнього вечора. У суботу Пауль теж частенько тікав від своєї Лізель до пивниці, адже у неділю вони завжди були цілий день разом. На подвір’ї було іще більше людей, ніж учора. Пауль побачив Георга, що сидів на землі з молотком у руках і майстрував щось при світлі ліхтаря. Саме в цей час Пауль учора привів його сюди. У вікні гаража світилося — хазяйка була тут.

Георг низько нахилив голову, — він завжди робив так, коли чув за спиною кроки.

Він бив молотком по листовому залізу, яке вже давно вирівняв, а тепер погнув і ще раз почав вирівнювати. Він відчув, що хтось став у нього за спиною.

— Гей, Георге!

Він глянув угору, потім швидко опустив голову і двічі легко вдарив молотком. У Паулевому обличчі він помітив щось таке, від чого можна було збожеволіти. Минули дві нестерпно довгі секунди. Він не міг зрозуміти виразу обличчя свого друга: поєднання урочистої серйозності з великим завзяттям. Пауль опустився навколішки біля нього й помацав залізо. Він сказав:

— Усе гаразд, Георге. У вісім п’ятнадцять біля запасного виходу з «Олімпії», маленький голубий «опель». Ось тобі номер. Зразу сідай в машину.

Георг ударом молотка знову зігнув рівний край заліза.

— А що це за людина?

— Цього я не знаю.

— Не знаю, чи слід мені йти.

— Неодмінно. Не турбуйся. Я знаю чоловіка, що все це влаштував.

— Як його звуть?

Пауль нерішуче відповів:

— Фідлер.

Георг почав судорожно шукати у своїй пам’яті — перед ним простягнулася довга низка облич і прізвищ. Але цього там не було. Пауль повторив:

— Це людина певна.

Георг сказав:

— Я піду.

— А я заскочу до тітки і скажу їй, що ти підеш до мене по свої речі.

Пауль дуже зрадів, переконавшися, що пані Граббер не заперечує. Вона сиділа за величезним столом, що займав майже всю кімнату. Світло лампи, що висіла низько над столом, падало на її густе сиве волосся, схоже на біле полум’я. На столі лежали прибутково-видаткова книга, проспекти, календар і кілька листів під важким малахітовим прес-пап’є. Над усім цим височіла малахітова брила, в яку було вправлено годинник, чорнильницю — гірське джерело — і ущелину для пер та олівців. Коли тітці Катаріні було шістнадцять років, ця річ, мабуть, їй дуже подобалася. Це був звичайнісінький стіл, звичайнісінька контора. Незвичайною була тільки жінка, що сиділа тут.

З цієї контори, до якої її закинула доля, вона зробила все, що могла. Цілий двір колись бачив, як чоловік лупцював її. І цілий двір колись бачив, як вона почала давати здачі. Потім обидва загинули: і чоловік, і коханець.

І дитина, що задихнулася від коклюшу, вже двадцять років лежить на кладовищі урсулінок у Кенігсштайні. Коли Катаріна після похорону повернулася додому, вона з поглядів сусідів зрозуміла, що її таємниця всім відома.

А шофери подумали: «Навіть її скрутило!» Тоді вона затупотіла ногами й закричала:

— Вам хіба за те платять, щоб ви роти роззявляли? До роботи! — і з цієї хвилини вона нікому не давала спокою. А собі — найменше.

Тільки сьогодні вона, здавалося, трохи полагіднішала. «Навіщо забороняти цьому чоловікові йти до Редерів по свої речі? Але чому Пауль зразу не приніс їх сюди? Ну, бог з ним, хай забирає своє манаття. А щодо платні, то про це ми ще встигнемо поговорити. Він мені подобається. Я певна, що згодом він не буде такий мовчазний. Він симпатичний. Ми обоє з тих країв, де дмуть крижані вітри, і не злякаємося, коли раптом повіє холодком. Одне слово — земляки. Нехай переносить сюди свої речі. Спатиме у комірчині в гаражі. Поставить там ліжко покійного Граббера, на ньому ніхто не спить».

Пауль повернувся до Георга і сказав:

— Ну, Георге…

Георг відповів:

— Так, Паулю…

Пауль боявся залишити друга самого, але Георг сказав йому:

— Іди… іди.

Тоді Пауль, не прощаючись і не оглядаючись на Георга, швидко вийшов на вулицю. Обох пойняла глибока пекуча туга, яка поймає людей, коли вони відчувають, що вже ніколи не побачать одне одного.

Георг став так, щоб бачити годинник у пивниці. Незабаром пані Граббер вийшла до нього.

— Ну, годі на сьогодні, — сказала вона, — йди принеси своє манаття.

— Я хочу усе скінчити, — сказав Георг, — тоді я зможу переночувати у Редерів.

— У них кір.

— Я вже хворів на кір, мені це не загрожує.

Вона постояла трохи за спиною в Георга, але підганяти його не було потреби.

— Ходімо, — сказала вона раптом, — вип’ємо по чарчині за твою