Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Настільки, що на другу ніч, як ми почали мешкати в одному домі, хай навіть через службу, ти привів іншу жінку в своє ліжко? — спитала я тихо. Не ображено, ні. Зневірено. Як його зрозуміти?

— Я сумував за тобою. І, мабуть, так само сильно намагався забути. Але коли знову побачив тебе, коли виніс на руках із заметілі, виходив, відігрів… Здавалось, тільки інша може згасити те, що не слід відчувати тим, ким ми стали, — мовив він тихо. — Пробач мені.

Я похитала головою. Серце вистрибувало з грудей, адже я почула водночас і забагато, і замало, аби знати, як чинити.

І в цю саму мить мій слух вловив якийсь звук. Сніг хрускотів під чиїмись ногами. Досить далеко.

Ми водночас завмерли, повернувши голови на південь, куди хтось біг. Біг Диким краєм, де взагалі не має бути людей.

Багато людей проживають свої життя, не пізнавши жодної пригоди, нічого собі не зламавши і не скривдивши особливо інших, не покохавши до нестями, не розчарувавшись до божевілля, не відчувши смертельного болю в душі. Я ж пізнала так багато в свої двадцять три, що, здавалось, Всесвіт має трошки змилосердитись і дозволити передихнути. Хоча б трохи. Бодай день, бодай ніч. Бодай мить не думати і не переживати.

Але — ні. Бо попри все, що я побачила раніше, зустріч із собою виявилась таким потрясінням, що й не передати.

Ми зі Всевладом завмерли під вітами дерев, наздогнавши того, хто біг лісом. То була дівчина, і зупинилась вона біля ще однієї скелі-обличчя.

То була дівчина, настільки схожа на мене, що від цього забивало памороки. Здавалось, я божеволію.

Але втрималась. Бо попри зовнішню схожість, то таки була не я.

Вона не була дарвенхардкою. Попри страшенний холод, незнайомка була одягнена в штани і тонку лляну сорочку з вишивкою на рукавах. Довге, пряме чорне волосся її розпатлалось, а сама вона стояла навколішки у снігу, в тіні скелі, а на її лівиці сидів великий чорний орел. Кров скрапувала з її руки, з-під кігтів птаха, забарвлюючи сорочку і сніг унизу в червоний колір. Щоками її текли сльози.

А очі… очі її якусь мить були геть білими. Це виглядало до тремтіння в колінах жахаюче. А ще дівчина міцно стискала щелепи, від чого ставало зрозуміло — їй болить. Не рука. Щось інше, більше. Глибше, десь усередині. Може, те, що люди називають душею — хоч ніхто й не пам’ятає вже точно, що то таке.

— Вона дуже сильна, — прошепотів Всевлад поруч зі мною. Навіть не сказав слова — видихнув. Ледь чутно, наче до себе.

Я не могла відвести від дівчини погляд.

— Вона — це ж не я, правда?

— Правда, Ханно. Не бійся, ти не збожеволіла.

— Але хто вона тоді?

Він не відповів. Я вперше відірвала погляд від дивного дійства перед скелею, і перевела його на чоловіка. Той увесь напружився, дивлячись то на неї, то на мене.

— Розповідай. Я бачу, що ти все знаєш.

— Вона — Стожар. І дуже сильний та небезпечний. Нам потрібно забиратися звідси.

— Ні, доки ти не поясниш, хто такий Стожар, — вперлась я. Було страшно лишатись поряд з дивною незнайомкою, але я не розуміла, чому вона небезпечна. До того ж, вона сліпа та неозброєна.

Всевлад не відповів, міцно стиснувши губи, немов борючись із собою. Я простягнула руку і лагідно торкнулась його щоки. Пальцями відчула коротку щетину.

— Довіряй мені.

Він зітхнув і нарешті здався.

— Ханно, якби я знав, що вони ще існують, я б ніколи тебе сюди не привів. Стожари були могутніми чудодійниками, з багатьма талантами, непритаманними звичайним людям. Вони захищали Патрію, Ханно, і останнього з них убили вісім століть тому. Було зроблено усе можливе, аби на землях Метейського краю ці люди більше не могли з’являтись.

Я відсмикнула руку від його шкіри, мов обпечена.

«Захищали Патрію»…

Що тут, трясця Маїні, відбувається?!

Аж раптом дівчина скрикнула і ми знову мимоволі відволіклись одне від одного, поглянувши на неї.

Пальці руки, на якій сидів птах, раптом засвітились яскравим білим сяйвом. А тоді на безіменному пальці з’явилась срібна каблучка з червоним камінцем.

Дівчина опустила на мить голову і замружилась. А коли знову поглянула на світ, я побачила, що її очі стали звичайними, карими. Птах полетів.

— Виходьте! — крикнула вона підводячись. Я здригнулась від несподіванки і Всевлад, здається, теж.

Ми зрозуміли це водночас — вона зверталась до нас. Раптом у морозний день мені стало нестерпно гаряче.

— Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось віє вітер і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула дівчина знову. Голосом, таким схожим на мій.

Мене пройняло ще більшим жаром від її слів.

І я зробила крок вперед.

Ми зі Всевладом вийшли з тіні дерев, і в ту мить, як ми зі Стожаром зустрілись поглядами, я вражено побачила, як одне її око змінило колір, ставши блакитним. Як мої.

Тепер нас можна було відрізнити тільки через те, що друге її око залишалось карим.

Ми дивились одна на одну і раптом, я так і не зрозуміла, що сталось, — усе навколо поглинула пітьма.