Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

— Як я розумію, до вас дійшло, що це містечко належить їм? Така собі штаб-квартира?

— Майже. Випадково зайшов на святкування у сусідів і запідозрив. І багато таких містечок?

— У нашій країні — два. Цих людей узагалі небагато.

— І хто, власне, вони такі?

— Гадаю, Роза надала вам туманні пояснення. Вона любить інколи пожартувати. Вони — це просто клуб, містере Вейлен. Як масони, чи ротарійці, чи Богемський ліс. Успішні люди, які підтримують одне одного. Деякі займаються підтриманням певної міфології, але вона нічого не означає. Це ніби Санта-Клаус — виправдання для подарунків на Різдво. І все.

Я подивився на пістолет, обойму, телефон.

— Чому мені їх повертають?

— Це ваші речі, а зібрання клубу вже закінчилося. Вочевидь, рішення щодо вас прийняте.

Він ще раз запхнув руку в пальто і дістав невелику коробочку, яку поклав на стіл поруч з іншими предметами.

— Якщо надумаєте спробувати, підніміться на пагорб і поговоріть з містером Цимерманом. Він усе пояснить.

— Хай що це таке, я проти.

Він підвівся.

— Ваша справа.

Я дивився, як він піднімається сходами. Вже у дверях він зупинився.

— Дозвольте тільки дещо пояснити, — сказав він. — Ці люди приймають тільки «так» або «ні». Якщо ваша відповідь «ні», то хтось інший прийде по вас. І нічого особистого в тому не буде.

І він пішов.

Спершу я схопив телефон. Там не було номера Емі, й так само зник номер Рози. Історію дзвінків стерли. Я, звісно, міг легко дізнатися номер Емі, але в цьому не було жодного сенсу. Якщо колись я й побачу її знову, то не тому, що подзвоню їй. Утім, як саме цього досягти, я поки що не знав.

Відклавши телефон, я підтягнув до себе коробочку. Всередині був стосик візитівок, надрукованих на чисто-білому картоні. На них було лише ім’я — чи, може, назва посади.

Джек Шепард.

Я лишив картки на столі й вийшов на балкон, зачинивши по собі двері. Світ був мертвий, плаский.

І дуже тихий.

Я дійшов до кінця балкона, спустився сходами. Далі не пішов углиб ділянки, а рушив вздовж стіни будинку, вгору схилом, відсуваючи гілки засніжених кущів. Ближче до фасаду я притисся до стіни й обережно визирнув у двір.

Чужа машина нікуди не поділася.

Я вставив обойму в пістолет і зняв його з запобіжника. Пригнувшись, обійшов машину, швидко зазирнув у вікно з боку водія. Нікого. Чорне сидіння, чорна валіза.

Наблизився до дверей будинку. Відступивши вбік, штовхнув їх. Двері повільно відчинилися. Я рвучко виставив перед собою пістолет. Плече не боліло. Притримавши двері ногою, я ступив у дім.

Усередині панувала тиша. Я зробив чотири кроки, п’ять і опинився на відстані шістьох футів від вершечка сходів. Тут я зупинився.

За три хвилини Шепард вийшов з кабінету Емі у центр вітальні, рухаючись тихо, швидко, упевнено, хоча це був не його дім. У руці в нього був пістолет.

Я вистрілив тричі.

Коли я спустився, він був іще живий, лежав, скорчившись, горілиць. Він дивився на щось за моїм плечем — на щось чи на когось, — не помічаючи мене, ніби за спиною в мене був цілий натовп. Спробував знову підняти пістолет. Я не думав, що він зможе, але самі розумієте — обережність не завадить.

Я вистрілив ще раз, і справу було зроблено.

Потім п’ять, десять хвилин я стояв над ним, дивлячись, як по дерев’яній підлозі розтікається калюжа крові. Кров була і на столику, і на канапі — там, де я востаннє бачив Емі в цьому будинку, коли вона сиділа там за робою, як завжди. Я пригадав, як вона піднімала голову й усміхалася мені, коли я спускався сходами, як від тієї усмішки я почувався затишно, вдома. І ще я пригадав дещо, що вона — чи Роза — мені сказала:

«Ми скоріше переймаємося питанням про те, як Маркус зміг повернутися. Можливо, винний хтось із наших помічників».

Мені спало на думку, що, можливо, Роза відіслала Шепарда до мене не лише для того, щоб він прибрав проблему, а з надією, що проблему — іншу — вирішу я. Ніби я вже почав на них працювати.

— Ти вбив мого друга, — повторив я чоловіку, що лежав мертвий біля моїх ніг. Але в глибині душі я знав, що вбив його з іншої причини.

Він з’явився убити мене, і я не мав іншого вибору.

Я не вбивця. Джек Вейлен, син мого батька, не такий. Але всередині у мене живе убивця, і з кожним роком мені дедалі важче його стримувати.

Я знову в дорозі, за кермом Шепардової машини. З дому я не взяв нічого, крім фото, на якому поруч зі мною жінка, котру я колись кохав — і, можливо, кохатиму знову, якщо тільки зустріну. Я зазирав у валізу на сидінні: там є зміна одягу, що має мені пасувати, і велика сума грошей. Гадаю, тепер і валіза, і її вміст належать мені.

Надходить ніч, небо — свинцеве. Ось-ось знову піде сніг. Я дивитимусь, як він падає, на самоті. Тоді я, напевно, буду вже далеко звідси. Куди я їду — не знаю.

Я ніколи цього не знав.