Майн Рід - Вершник без голови

Фелім шаснув під дерева і, ховаючись за стовбурами, перебіг туди, де, залишена на довгій припоні, скубла траву Зебова стара кобила. По всьому краю галявини стояли припнуті до дерев коні приїжджих, утворивши ніби живу заслону. Скрадаючись за нею, Фелім, ніким не помічений, підступив упритул до конячини.

І вже аж тоді він згадав, що прийшов без потрібного знаряддя. Колюча гілка кактуса випала в нього з рук, ще як його схопили, і лежала тепер десь під ногами в напасників. Повернутися до неї Фелім не міг, бо його неминуче помітили б і схопили знову, не давши зробити те, що він замислив. Не мав він при собі й ножа чи чогось іншого, щоб зрізати ще одну гілку.

Він стояв гірко засмучений, не знаючи, що робити. Але це тривало лише якусь мить. Гаяти час було не можна. Над його господарем нависла смертельна небезпека, і кожна хвилина могла стати фатальною. Треба було рятувати його будь-що.

З цією думкою вірний Фелім кинувся до кактуса і, схопивши голіруч колючу гілку, відламав її від стебла.

Пальці його були геть подерті, але хіба це щось важило, коли йшлося про життя його любого господаря! Так само на відчай душі Фелім побіг назад до кобили й, ризикуючи наразитися на її копита, ще раз пустив у діло своє пекельне знаряддя.

На той час мустангерові вже наділи на шию мотузку й ретельно перевірили зашморг, щоб не вийшло ніякої похибки. За другий кінець, перекинутий через гілляку, вхопилися ті двоє бородатих харцизяк, яким, здавалось, аж руки свербіли швидше смикнути мотузку. Їхні обличчя та пози виказували невблаганну жорстокість. Обидва чекали тільки слова.

Та, власне, сказати це слово ніхто не мав права. Через те й зволікали із стратою. Ніхто не хотів віддавати наказ, що позбавив би життя таку ж, як і вони, людину. І хоч майже всі вважали засудженого злочинцем і щиро вірили, що то він убив Генрі Пойндекстера, проте ні в кого не вистачало духу взяти на себе обов'язки шерифа.[72] Навіть Колхаун притих.

Не можна сказати, що їм забракло лихої волі. Ні відставному капітанові, ні більшості «регуляторів» її не бракувало. Вони й не думали відступатися від свого наміру. Затримка виникла тільки тому, що всі вони нараз усвідомили незаконність своїх дій. Та це було лише коротке затишшя, як ото під час грози перед страшним ударом грому.

Запала урочиста цвинтарна тиша. Всі мовчали, відчуваючи присутність смерті, та ще й у найжахливішій і найпотворнішій подобі. Більшість розуміли, що саме вони прикликали її сюди і що вона вже зовсім поруч.

Вони стояли принишклі й непорушні, мов дерева навколо галявини. От-от щось мало статися.

І таки сталося, але не те, чого всі чекали й що самі намислили. Замість побачити, як Моріс Джеральд повисне на гілляці, їм довелося стати свідками зовсім іншого видовища, такого чудернацького, що воно враз розвіяло всю похмуру врочистість хвилини й на якийсь час відвернуло страшну розв'язку.

Стара кобила, що, як усі знали, належала Зебові Стампу, раптом наче здуріла. Вона почала дико витанцьовувати на траві, високо хвицаючи копитами в повітрі, і по всій околиці розляглось її несамовите пронизливе іржання. Його підхопила і вся сотня коней, що стояли край галявини, прив'язані до дерев: уже за мить вони так само дико вистрибували й шалено іржали.

Ніякі чари не сподіяли б такої швидкої переміни, яка сталася на лужку перед хатиною мустангера. Здавалось, усі забули не тільки про страту, а й про самого засудженого.

Та ця переміна була аж ніяк не кумедна. Навпаки, на всіх обличчях з'явилася тривога, залунали крики жаху. Люди хапалися за зброю, кидалися до своїх коней.

«Індіанці!» — цей вигук був у всіх на устах, хоч його ніхто й не чув за ґвалтом. Тільки напад команчів міг викликати таке сум'яття. Здавалося, весь загін от-от подасться навтіки.

Якийсь час люди з криками гасали по лужку чи, скуті страхом, мовчки стояли на місці. Багато хто, підбігши до своїх коней, сховався за ними, як за щитами, від індіанських стріл. Лише декотрі з загону були звичні до таких пригод, а решта, не маючи досвіду життя в преріях, злякалися не на жарт і повпадали в паніку.

Так тривало доти, доки всі вершники порозбирали своїх коней і ті заспокоїлись. Тепер було чути тільки іржання бідолашної худобини, яка стала призвідницею всього того ґвалту.

Отоді й виявили справжню причину переполоху, а також і те, що слуга-ірландець утік.

На Фелімове щастя, він мав обачність сховатися — в кущах, і це врятувало його. Якби його схопили знов, за його життя можна було б дати не більше, ніж за життя його господаря.

Розлючені тим усім, двадцятеро чоловіків водночас схопили рушниці й націлили їх на стару конячину. Та, перш ніж котрийсь із них встиг вистрілити, хтось інший, що стояв ближче, накинув їй на шию ласо і, затягши зашморг, примусив замовкнути.

Спокій відновлено, і можна повернутися до перерваного чорного діла. Настрій натовпу не змінився. Кумедна пригода не схилила тих людей до милосердя, а навпаки, тільки дужче розлютила їх. Одних пече сором за свою жалюгідну поведінку перед лицем фальшивої тривоги, інші роздратовані тим, що довелося відкласти смертельне дійство. І тепер усі знов збираються докупи, палаючи жадобою помсти. Про це свідчать і їхні гнівні вигуки, і брудна лайка.

Знову навкруг засудженого змикається лиховісне людське коло, і сцена набуває знов моторошного вигляду.

Знову добровільні кати беруться за мотузку, і по натовпу, як і — раніш, перебігає страшна думка: «Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!»

Та, на щастя, ту похмуру церемонію знов доводиться урвати.

Як не схожа на смерть легка світла постать, що вихоплюється з тіні дерев на осоння!

«Жінка! Прекрасна жінка!»

Ці слова мовлено тільки подумки, бо озватись уголос ніхто не зважується. Всі стоять так само непорушно, але вираз їхніх облич дивно змінився. Навіть найзапекліші нечеми не лишаються байдужими до появи цієї непроханої гості. Вони враз знічуються, так ніби почувають за собою вину.

Падучою зіркою вона розтинає натовп і, не дивлячись ні на кого, не озиваючись ані словом, схиляється над засудженим, що й досі лежить на траві із заткнутим ротом. Потім швидким порухом хапає мотузку і обіруч висмикує її з рук отетерілих від подиву катів.

— Техасці! Яка підлота! — кричить вона, спопеляючи натовп презирливим поглядом. — Ганьба вам! Ганьба!..

Усі мовчать, вражені цим жалючим докором. А вона не вгаває:

— Оце такий ваш суд! Справедливий суд! Засудити людину