Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.

Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. Їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.

Торн одразу ж узявся до телефону, намагаючись зв’язатися з Кетрін. Тим часом Дженнінгс неспокійно походжав по кімнаті, думаючи про своє.

— Вони ж могли вас загризти, але не загризли, — збуджено сказав він. — Їм потрібен був я, вони добиралися до моєї шиї!

Торн звів руку, прохаючи його помовчати, і крізь сорочку стало видно велику криваву пляму на боці під пахвою.

— Ви чуєте мене, Торне? Їм потрібна була моя шия!

— Алло, це лікарня?.. Так-так, палата чотири-А!..

— Боже милий, коли б не моя камера… — правив своєї Дженнінгс.

— Заждіть, будь ласка, в мене розмова з Лондоном…

— Ми повинні якось діяти, Торне! Чуєте?

Торн обернувся до нього й придивився до ран на його шиї.

— Знайдіть мені місто Мегіддо, — тихо мовив він.

— Де це я, в біса, його знайду?

— Не знаю. Підіть до бібліотеки.

— До бібліотеки? Ото ще бісова халепа!

— Алло! — заговорив Торн у трубку. — Кетрін, це ти?..

Кетрін дочула в чоловіковому голосі неспокій і трохи звелася на лікарняному ліжку. Трубку вона тримала цілою рукою, друга, забрана в гіпс, лежала непорушно.

— З тобою все гаразд? — квапливо запитав Торн.

— Так. А з тобою?

— І зі мною. Просто я хотів допевнитися…

— Де ти?

— У Римі. В готелі «Імператоре».

— Щось сталося?

— Та ні, нічого.

— Ти не захворів?

— Ні, я тільки боявся…

— Повертайся, Джері.

— Ще не можу.

— Мені страшно…

— Тобі нема чого боятися.

— Я дзвонила додому, але там ніхто не бере трубки.

Торн поглянув на Дженнінгса. Той перевдягав сорочку, збираючись кудись іти.

— Джері, — сказала Кетрін, — гадаю, мені краще буде лежати вдома.

— Залишайся в лікарні, — попросив Торн.

— Я хвилююся за Деміена.

— Не потикайся в дім, Кетрін!

— Мені треба…

— Ти мене чуєш, Кетрін? І думати про це забудь!

Кетрін помовчала, стривожена чоловіковим тоном.

— Якщо ти боїшся за мене, — сказала по паузі, — то даремно. Я побалакала з психіатром і почала дещо розуміти. Усе це сталося зовсім не через Деміена, а через мене саму.

— Кетрін…

— Ні, ти послухай. Я тепер приймаю літіум. Це засіб проти депресії. І він мені добре допомагає. Я хочу додому. Хочу, щоб ти повернувся… — Голос її нараз захрип, і вона на хвильку змовкла. — І щоб усе було добре.

— Хто дав тобі літіум? — спитав Торн.

— Доктор Грайєр.

— Залишся в лікарні, Кетрін. Не виписуйся, поки я не вернусь.

— Я хочу додому, Джері.

— Бога ради…

— Я почуваю себе добре!

— Ні, не добре!

— Не турбуйся…

— Кетрін!

— Я поїду додому, Джері.

— Ні. Чекай, я повернуся.

— Коли?

— Завтра вранці.

— А що, як дома щось негаразд? Я туди дзвонила…

— Так, дома негаразд, Кетрін.

Від цих слів Кетрін аж затрусило, і вона знову змовкла.

— Джері, — тихо спитала нарешті, — що там сталося?

— Це не телефонна розмова, — лагідно відказав Торн.

— Що сталося?! Що негаразд у нашому домі?!

— Чекай на мене. Не залишай лікарні. Вранці я приїду і все тобі поясню.

— Ну будь ласка…

— Це не через тебе, Кетрін. З тобою все гаразд.

— Про що ти говориш?!

Дженнінгс поглянув на Торна й похмуро похитав головою.

— Джері!..

— Це чужа дитина, Кетрін. Деміен — не наш син.

— Що?!

— Не вертайся додому, — ще раз остеріг Торн. — Чекай на мене.

Він поклав трубку, і Кетрін, вражена його словами, так і лишилася сидіти в ліжку. По шторі на вікні її палати на сьомому поверсі перебігали якісь тіні, і тихий вітерець злегка ворушив матерію. Нараз Кетрін усвідомила, що почуття гнітючого страху полишає її. Літіум діяв, і голова в неї була ясна. Кетрін зняла трубку й набрала номер Пірфорда. І знов там ніхто не озвався. Тоді вона повернулася до переговорного пристрою на стіні над ліжком і з зусиллям натиснула кнопку.

— Слухаю вас, мем, — почувся голос чергової сестри.

— Я хочу виписатися. З ким я маю про це поговорити?

— Вам треба дістати дозвіл вашого лікаря.

— Знайдіть його, будь ласка, і попросіть, щоб зайшов до мене.

— Спробую.

Голос замовк, і Кетрін знов лишилася сама-одна серед цілковитої тиші. Доглядальниця принесла обід, та вона не мала апетиту. На таці стояло маленьке блюдечко з желе. Кетрін випадково зачепила його, желе було холоднувате, приємне на дотик, і вона поволі розтирала його між пальцями…

… Далеко від лікарні, на кладовищі Черветері також було тихо. Небо хмарилось, як перед грозою, і тишу порушував лише глухий шурхіт землі. То біля двох розритих могил два великі собаки без упину, мов заведені, гребли лапами, закидаючи бетонні домовини. Земля м’яко падала на віка, що закривали від очей рештки шакала та дитини. А