П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Розділивши одного персонажа на двох, які стають частиною мого власного досвіду й моїх інтересів, я забезпечив драматичність, але це символічна драматичність, себто вона надто сильно підпорядкована розуму. Порядку.

Отож я знову змішав їх в одне, втім, тільки й отримавши знову туманні обриси вже легендарного першого персонажа — Бога Савла. Його вже одного разу було незворотно знищено, а тепер, знову ставши одним цілим, він ніяк не міг позбавитись відбитка, який залишило на ньому знищення (руйнація), якого він зазнав.

З іншого боку, як писав Мелвілл: „Батьки не звикли розкривати дітям про себе геть усе…“ Ба більше, передовсім, я б додав, „родоначальники“.

А щойно я знову відтворив Бога Савла, я взяв і повідтинав йому кінцівки. Як у деяких міфах, а пізніше й у певних обрядах, які зазвичай називають дикунськими. А потім розкидав відтяті частини тіла навколо, закопавши їх у землю, як сім’я. Невдовзі це сім’я проросло; й незабаром мене оточила справжнісінька юрба персонажів, кожен з яких унаслідував щось від „першого“. І хоч це „щось“ було частковим, кожен з них все ж таки створив із цього цілісність. Я хочу сказати, що попри те, що вони всі були однаковими частинами, мізерними, потворними покручами (як, зрештою, більшість людей), у них усе одно містилася потенційна неподільність, така сама загадкова й нескінченна, як і в „Бога“.

Тепер увесь цей натовп персонажів, яким наразі могла розпоряджатися моя уява письменника-романіста, не можна назвати лише „символами“. Вони були довільними частинами одного цілого, які дивовижним чином злилися в єдине ціле, чи то пак людство. У безладді вони були частиною дійсності й підпорядковуватись могли лише розуму-упорядковувачу, та й то за умови, що він абстрактний та узагальнюючий. Загалом, вони були Безладом.

Вони зібрались навколо мене, надзвичайно яскраво й незаперечно доводячи мені, що на практиці реальна дійсність не збігається з особистим досвідом.

І тут у мене виникла інша нагальна потреба. Що ж я маю протиставити цьому живому безладові? Якщо зробити оцей натовп, хай він навіть загадковий та сповнений людської гідності, але попри те все одно ненадійний, порожній та божевільний, головним героєм, то хто ж тоді стане його антиподом?

Все просто. Ним стану я.

Та тієї ж миті, коли я уявив себе ймовірним антагоністом, себто лише теоретично, я усвідомив, що на практиці я гадки не маю, хто я такий. Я не мав змоги осягнути власну винятковість, а через те вона фактично перетворювала мене на невидимку (пригадуєте, як у Бога Савла); і внаслідок цього моя власна особистість лишалась для мене таємницею.

Утім, моя письменницька голова виявилася страшенно вигадливою. Що вигадала? Від усього того, що я, так би мовити, назбирав усередині себе, я частинку відітнув. Точно не скажу, що правило мені за мірило. Певна річ, принаймні на око та надто не заглиблюючись у суть, це була зручність: мірила, які мені подобались. А як наставала мить, коли я переставав отримувати задоволення від цього діла, я вже не міг продовжувати. Врешті-решт, мій антагоністичний образ постав більш-менш чітко та викінчено. І осьдечки я тут. З’явився перед ваші очі. Дрібний, опівнічнений виходець із півдня, плюгавенький, низенький, із чималеньким носом, чимось середнім між орлиним та приплюснутим (як іноді трапляється в арабів), з гидкувато-червоними м’ясистими губами, надто жвавими очима у двох зморшкуватих мішках, лисочолий із довгим, наче у митців, волоссям, що спадає на не таку вже й чисту шию. Та, зрештою, щось безкінечно підліткове поправляє мою зовнішність, і від того я стаю майже миловидним: я сміюся дзвінко, трохи по-навіженому, але щиро, і я користуюсь неабиякою прихильністю оточуючих, особливо жінок, з якими мені страшенно не таланить; та мені трошки пощастило мати благальний вигляд, який я так гарно вмію приховувати за своєю покірною усмішкою, і ця благальність допомагає вибачити мені мій секрет. Але й це ще не все, за мене грає ще й те, що я належу не просто до світу злидарів, а до світу тих, хто пухне від голоду.

Гаразд, але ж це лише частина моєї особи. Як наслідок, я навіть себе самого розколов, зробив двоїстим. Те саме, що я зробив з Богом Савлом. Савло теж розколовся надвоє. І кожна з його частин врешті стала символічною. Упорядковуючи світ (і роблячи розбірливим мій майбутній роман).

Ет, ні. Саме цього мені й не хотілося.

Мені не потрібний цей зручний донкіхотсько-буржуазійний антагонізм. Я не хотів створювати суперечність, яку зручно подолають за допомогою короткого переказу, і спокійного, хай і „нанизаного“ однолінійного продовження ходу історії. Знову повторююсь, що історія ніколи не співпадає з пережитим на власному досвіді, хіба що воліємо обманювати себе самих.

Отож я взяв стій образ і повідривав собі кінцівки. Так само, як я вчинив із Богом Савлом, я вчинив із Савлом. Відтворивши себе, я згодом повідривав собі кінцівки. Я мав стати всіма, а не двома. Не двома частинами „мене самого“, які протистоять одна одній, як світло і тінь, як незакінчене і викінчене, невігластво й мудрість, нескінченність та обмеженість, те, що зовні, й те, що всередині, не тим, хто що більше їх має, то більше їх створює, зрештою, захищаючи завжди одне й те саме.

Мої розкидані кінцівки породили ще одну юрбу. Я вам не описував натовп, який утворився із розкиданих кінцівок Бога Савла, й так само я не описуватиму для вас юрбу, яку породили кінцівки Савла. То було б даремно. Був би простий перелік. Визирніть із вікна, й ви побачите натовп, який утворився після розпорошення Володаря, Бога Савла: натовп людей суне вулицею чи стоїть на місці, як нерозв’язний гордіїв вузол; вони високі і низькі, старі й молоді, якийсь заправник з бензоколонки, двадцятеро водіїв, п’ятнадцятеро молодиків у барі, маленький супермаркет, у якому ходять жінки з дітлахами, двійко поліціянтів на мотоциклах; навколо сутінки, вечоріє, повітря прозоре, як у видінні, починають запалювати вогні, бігцем, приносячи із собою радість, вриваються дітлахи, час вечеряти…

А як хочете побачити натовп, який утворився від розпорошення сина, себто Савла, озирніться й подивіться туди, всередину. Певна річ, уявлення ваше буде лише дуже приблизним. Усе набагато більш упорядковане (заплановане) й заплутане (задум вищий за себе самого), якщо дивитися на них таким чином.

Мій „роєподібний“ роман, а не роман-„рожен“, готовий. Я почав з того, що створив персонажів. Обидві антагоністичні юрби дійсно були двоїстими. Але ця двоїстість була реальною, а не символічною. Я б, наприклад, не взявся стверджувати, що юрба персонажів, які з’явилися після розчленування Бога Савла, — це „об’єктивність“,