Брати Капранови - Забудь-річка

за лічені секунди. Як витягати ту гранату — зашпортаєшся, та й куди її діти, коли до вікна не доб’єшся, людей повна хата. А якщо вибухне тут… Навіть говорити не хочеться, та й нема коли. Отже вмить Журба ухвалив єдино правильне рішення — а козак був, як сказано, не останній, сміливий, навіть відчайдушний. Підскочив він, немовби оце до вітру приспічило, і просто через стіл — до дверей. А сам посміхається, щоб дівчат не сполошити. В двері вискочив, крикнув: «Я на хвилинку!». Тут воно і рвонуло, просто у сінях. Хлопці думали — засідка поліцаїв, зчинився рейвах, піднявся алярм. Коли вискакують — Журба лежить у калюжі крові долілиць, стінки усі посічені вибухом, і жодного ворога навкруги. Хлопцю пощастило — чи то Бог зберіг, бо не за себе він піклувався, коли до сіней вискакував. Отже пошматувало його добряче, але головним чином — дупу, яка, як відомо, є найбільш м’язистою частиною людського тіла. Лікар Розенфельд, який випадково був разом із сотнею, зашив судини, сяк-так склав шматки, і в підсумку хлопець очуняв, згодом навіть повернувся до своєї сотні, щоправда ходив поганенько, тому у вилазки його не брали, а на вимаршах тримали здебільшого біля возів забезпечення. Зараз же він не йшов далі із сотнею Трійці, а натомість очолив місцевий кущовий відділ самооборони. Така вона — війна.

Згадавши історію цього, колись веселого, а тепер вже відповідно до свого псевдо зажуреного хлопця, сотник несамохіть усміхнувся, але одразу прогнав з обличчя непрохану усмішку. Командир має завжди відповідати вимогам моменту, а момент був цілком серйозний. Сіро-зелена лава бійців їла його очима.

— Отже, ще раз нагадую вам наказ командувача УПА генерала Чупринки. У бій з регулярними частинами Червоної армії і Вермахту першими не вступати. На вояків не нападати. Полонених солдатів відпускати без зброї, офіцерів міняти на наших. Знищенню підлягають тільки місцева окупаційна адміністрація, загони СМЕРШу, СС, СД, а також усі партійці. Серед військових, які родом зі Сходу, будемо проводити виховну роботу, вони мусять стати на захист України. З мадярами у нас мир, хай вертаються, звідки прийшли. Реквізиція з тилових частин і складів відбувається по можливості без крові, при виявленні обозів повідомляти командира з метою вступу у перемовини. Ми не воюємо із простими солдатами, а тільки з партійними, з комісарами, з СС та НКВД. Все зрозуміло?

Зрозуміло було все, а зокрема й те, що точно дотриматися такого наказу неможливо. Бо вночі — а УПА діяло переважно вночі, за що й отримало прізвисько «нічні» — тож уночі відрізнити солдата від смершівця, есеса від партійця… Не запитувати ж насправді у кожного аусвайс. Втім без потреби у бій встрягати не варто — це було зрозуміло усім. Тим більше, що з набоями ситуація кепська. Та й дорога до Самбірщини не близька, людей треба берегти. Війна ще не завтра закінчиться.

Трійця скомандував відпочивати і сам пішов до землянки, де тимчасово розташувався штаб. Сюди, на узлісся, зараз перебралося все село, мирні мешканці привели з собою худобу, рятуючись від конфіскацій та відвертого грабунку, що його розпочали радянські солдати. Люди тулилися у куренях та землянках, повертаючись до села тільки вдень для роботи на городах та в полі. Чекали, поки піде фронт, який гуркотів гарматами зовсім поруч.

Тому підрозділи, що відновлювалися після прориву з котла під Гурбами, намагалися не обтяжувати і без того важке життя селян і для себе облаштовували курені. Богу дякувати, червень цього року був сухим, тому жили навіть з деяким комфортом. Їжею постачали селяни, отримуючи натомість бофони — квитанції, якими УПА зобов’язувалося відшкодувати у майбутньому усі витрати. Щиро кажучи, у таке відшкодування ніхто не вірив, однак годувати воїнів більшість вважала за обов’язок. Гірше було із шарварком, особливо якщо везти щось треба було далеко. Селяни шкодували коней та возів, боялися, що потраплять під обстріл.

У штабному курені Трійця забрав документи та всівся під дубом писати наказ про завтрашній вихід. Усю канцелярію доводилося носити із собою, тому писав щільно, дрібними літерами, відганяючи з пальців нахабних комарів, скорочував назви та псевдо не тільки на випадок, якщо документи потраплять до ворога, але й щоб не носити зайвої ваги.

Після підійшли чотові та доповіли про підготовку до вимаршу. Хворих не було, двоє з легкими пораненнями мали сили пересуватися самостійно. Хлопці були заморені, але настрій зберігали бойовий. Серед зброї переважала мадярська, що її угорці були охоче міняли на їжу. Встановився навіть певний курс обміну: за яйце давали гранату, за курку — автомат. Взагалі стосунки з мадярами склалися якнайкращі — лише оголошення, що ти з УПА, давало прохід до сіл, де стояли війська, не кажучи вже за провізію, яка відкривала геть усі дороги. Отже зброї не бракувало, і надлишок її навіть залишили у розпорядженні Самооборонного кущового відділу. Інше питання — амуніція. Постійні сутички з карателями і тиловими частинами виснажували запаси, а оперативно поповнювати їх було нелегко. Тут доводилося покладатися на військове щастя, яке не залишає справжніх бійців і вчасно посилає їм обози супротивника.

Поки завершили розмову з чотовими, сонце сховалося за деревами, з поля почали вертатися селяни, а кашовари покликали вечеряти.

Перед вимаршем Трійця дав розпорядження годувати бійців якнайкраще і ретельно перевіряв виконання наказу. Адже в дорозі не завжди є час і можливість попоїсти, а голодний солдат — це лише півсолдата, як любив повторювати полковник Бойко, що викладав на старшинському вишколі тактику. Випускник французької військової академії, який ділився своїми знаннями із земляками, вважав питання забезпечення харчами не менш важливим, ніж забезпечення амуніцією. І мав рацію. Бо знов-таки, воює не зброя, воюють люди.

Після вечері ситі й задоволені бійці розійшлися купками — побалакати, як це годиться, перед сном. Лише чергова зміна стійкових пішла замінити товаришів, щоб ті теж могли повечеряти. Тут, у лісі, сутінки згущалися значно швидше, і сіре небо над темними кронами дерев світилося, неначе велетенський кіноекран після обриву стрічки.

Трійця пересувався від однієї компанії до іншої, сідав поруч з хлопцями, курив та прислухався до розмов. А говорили чомусь переважно про мирні часи — хто як жив, де бував, згадували подруг та наречених, адже більшістю тут була молодь, що ще не встигла одружитися, точно так, як і їхній сотник.

— Куди глянеш, всюди жінка просить тебе в мент

Як не прийдеш, Грицьку, Петре, зроблю собі смерть.

Що то ся на світі стало, що то є, хто зна?

Чи то, може Бог карає, а чи то війна…