Брати Капранови - Забудь-річка

разом зі своїм плем’ям тікав на схід, аж поки уперся у старий радянський кордон, через який НКВД не пропускало мешканців «визволених» територій — крім військових або партійних. Дарма жінки галасували, що німці убивають всіх жидів — дітей, старих, молодих — чекісти були незворушні, бо, певно, не мали нічого проти такого розвитку подій. Боруха з родиною пригрів місцевий недобитий греко-католицький священик, а потім таємними шляхами переправив у глухе поліське село. Ну а коли напосілися партизани, то вже поставили питання руба — або мобілізація, або ж саботаж, дезертирство та інші страшні слова, за які розстрілювали на місці. І тікати бідному єврею ніде — кругом німці. Отже в результаті червоний партизан Борух здався УПА у першому ж бою, і тепер тримався за хлопців руками й ногами. Разом з усіма ставав за командою «до молитви!», хоч і не хрестився. Навіть на Великдень їв крашанки, що приносили дівчата з села, христосувався з усіма охочими, і тільки вночі бурмотів рідним їдишем, а може й старозаповітним івритом якісь свої вибачення перед Богом. Його згорблена, зовсім не військова постать, завжди вирізнялася із загальної лави — і стояв він якось косо, немовби прислухався одним вухом до чогось позаду, і зброя мотилялася десь попід пузом, однак в бою за спини товаришів не ховався, хоч і вперед теж не ліз.

Поруч із Борухом виструнчився чотовий Дніпро, худорлявий, але жилавий східняк, який іще малим пережив голод, зненавидів совіти і з задоволенням здався у полон німцям на самому кордоні. Його відпустили додому ще тоді, коли був наказ звільняти українців, але до рідного Запоріжжя хлопець не дійшов, прибився врешті до УПА і став чудовим вояком, надійним та грамотним, закінчив школу підстаршин, і чота його мала найменші втрати. Чотового Дніпра сотник буквально вирвав з рук служби безпеки, коли десь там на терені викрили змову колишніх червоноармійців з метою здати бази совіцьким партизанам. Почалася повсюдна чистка лав від східняків та перебіжчиків. Трійця заступився був за Дніпра, бо бачив його у бою, крім того, він ніколи не любив СБ і не приймав їхніх методів. Втім, у ситуації зі східняками винні були не так есбісти, як виховники та місцеві бійці — дня не проходило, щоб східнякам не тицьнули в очі комсомольським минулим, не згадали Сталіна, не дорікнули окупацією Галичини, мовби це саме вони були її організаторами. Східняки так і не стали органічною частиною УПА, воювали наче самі по собі, а спроба організувати на базі червоноармійців Антибільшовицький блок народів виявилася невдалою — грузини, калмики, татари, росіяни, з яких він складався, не брали участі у партизанських діях, не злилися з українською масою, а воліли залишатися таким собі символом, який врешті розсипався з першими залпами гармат за обрієм. Східняк Дніпро перетерпів усю недовіру до себе, відчуженість, кпини і життям підтверджував, що об’єднання українців — це не далекі теорії, а цілком реальна річ, і тільки обмеженість простих хлопів та зарозумілість керівництва стають йому на заваді.

Трійця відчув, що й самому заструмився піт на спині під курткою. Літня спека відчувалася навіть у лісовій глушині.

— Спо-чинь! — скомандував він, бо не любив зайве тримати напругу у лаві. Для доброї розмови потрібен вільний мозок, а як він може бути вільним, якщо людина стоїть струнко. — Отже політичні обставини сьогодні є такими: упадок Німеччини неминучий, бо так само, як українці, на борню проти неї стають народи Югославії, Бельгії, Франції і навіть самої Австрії. Так само неминучим є упадок Радянського Союзу, бо це тюрма народів, де бунт — лише питання часу. І нашим завданням є перетривати цей час, але не просто перетривати, а залишитися боєздатним національним військом, щоб очолити українській народ у новій борні.

Сотник вимовляв слова повільно й чітко, роблячи довгі паузи, як і годиться говорити перед великою кількістю людей, щоб усі встигли тебе зрозуміти. Це вміння, як і багато інших, засвоїв вже під час старшинського вишколу, куди курінний Крук відрядив його одразу після переходу з ФУРу.

Очі Трійці зупинилися на другові Журбі, єдиному з сотні, що мав залишитися тут, під совітами. Але зовсім не через те, що так хотів. Пригода цього хлопця та його неофіційне прізвисько Півдупченко, або ж просто Півдупи, вийшла далеко за межі куреня. Про нього згадували у всіх навчальних таборах УПА-Південь, на кожному вишколі новоприбулих. Справа в тому, що Журба дуже любив дівчат. Звісно — хто з хлопців їх не любить! Втім свою схильність до слабкої і тому прекрасної статі Журба виявляв передусім язиком — любив похвалитися своїми подвигами, до речі, цілком реальними, тому що вояком був чудовим. Але оця слабкість до дівчат… Отже одного дня зайшли вони у село, стали постоєм, а ввечері, як годиться, місцеві активістки зібрали вечорниці — бо треба ж дати відпочинок хлопцям, які тижнями у лісі. Ну й Журба один з перших прибіг на ті вечорниці, чотового умовив, щоб на стійку не ставив, обіцяв, що потім відслужить. Прийшов, звісно, зі зброєю. В руках — для солідності — граната. А в хаті — столи, а на столах тарелі, глечики та макітри, а в них пироги, пиріжки, голубці, сметана, узвари, молоко, печеня. Щоб серце і живіт бійців трохи зігрілися. Дівчата у найкращому своєму вбранні, бо тоді такі відвідини українського війська в селі були як свято. Отож і Журба взявся до справи — одною рукою за пироги, другою до дівчат… а в ній граната. Заважає. То після того, як усі намилувалися на його сміливість, поклав її до задньої кишені, щоб не перешкоджала справі. Сидить оце разом із іншими хлопцями, а дівчата дивляться тільки на нього, бо усе козак встигає — і поглядом наділити, і посмішкою обдарувати, і словом зачепити, адже язикатим був нівроку. Але ж і дівчата постаралися — на столах стільки, що у животи не вміщається, хоч трамбуй. То й запрошують бійців набирати з собою, щоб і товаришам на стійці, які усіх охороняють, дісталося, та й собі поласувати… Ну Журба і радий старатися, бо чоловік має вміти і голодувати, і бенкетувати, інакше який з нього вояк? Пиріжки за пазуху, коржі у кишені. А коли мундир набив, давай у штани, а у задній кишені граната… Отже котрий він там за ліком коржик у кишеню пхав, невідомо, але почув раптом тихеньке «клац!»… І зрозумів, що це вона. Якийсь із смаколиків зачепив за безпечник і висмикнув його. Що робити? Вибух —