Еліас Канетті - Засліплення

Отой невеличкий — карлик. Ох уже ці каліки! А бився інший. Такий рудий. Ох уже ці руді! Карлик його під’юджував. Усипте йому! Це бабенція сказала. Молодця! Так довго кричала. Таж бабенція! Нічого не боїться. Вбивця їй погрожував. Рудий. Винні руді. Скрутив їй в’язи. Стріляти не стріляли. Звісно, не стріляли. Ніхто ж бо не чув пострілу. Що-що він сказав? Щодо пострілу хтось пустив чутку. Карлик. Де він? Та там, усередині. Ходімо! Туди вже не можна доступитися. Напхом напхано. Таке вбивство! Тій жінці дісталося. Щодня побої. Лупцював її мало не до смерти. І чого вона прийняла того карлика? Я б його й на поріг не пустила. Бо в тебе чоловік як чоловік. При такій нужді. Чоловіків не вистачає. Атож, війна! А молодіж здичавіла. Той теж був молодий. Ще й вісімнадцяти не було. А вже коротун. Дурниці, він каліка. Я ж бо знаю. Він його побачив. Він був усередині. Не міг цього витримати. Стілько крови! Тож і худющий такий. А ще годину тому був гладкий. Атож, щоб стілько крови втратити! Кажу ж вам, трупи здуваються. Це коли потопельник. Що ви в трупах тямите? Він познімав з трупа коштовності. Авжеж, через коштовності. Біля ювелірного відділу. Перлове намисто. Баронеса. Адже він усього-на-всього слуга. То був барон! Десять тисяч шилінгів! Не десять, а двадцять. Аристократ. Красень. Що вона йому посилає? То він що, має кидати свою дружину? Доводиться дружині кидати його. Ох уже ці чоловіки! Вона жива. А він — труп. Така смерть! Для барона. Туди йому й дорога! Безробітним он їсти нема чого. Нащо йому перлове намисто? Повісити її треба! І я так думаю. Всіх жужмом. А на додачу весь «Терезианум». Підпалити! Ото можна буде погрітися!

Усередині події розгортаються настільки ж безкровно, наскільки кривавими вони здаються знадвору. Від натиску шиба в скляних дверях розлітається на дрізки ще на самому початку. Не скалічило нікого. Терезина спідниця захищає того одного, кому справді загрожує небезпека, — Фішерле. Як тільки його хапають за карк, він починає каркати:

— Пустіть мене! Я санітар! — Показуючи на Кіна, він раз у раз заводить своєї: — Майте на увазі: він божевільний. Розумієте, я санітар. Будьте обережні! Він небезпечний. Майте на увазі: він божевільний. Я санітар.

На нього не зважають. Він надто маленький, чекають чогось великого. Тільки одна жінка, на яку він справляє враження, має його за трупа й повідомляє про це тим, хто залишився надворі. Тереза кричить, не вгаваючи. Так краще. Вона боїться, що як змовкне, то люди розійдуться й залишать її саму. З одного боку, вона тішиться своїм щастям, із другого — заливається потом від страху перед тим, що буде потім. Усім її шкода. Всі її заспокоюють. Вона нажахана. Портьє навіть кладе їй на плече руку. І нагадує, що робить це вперше за двадцять шість років. Тільки нехай уже вгамується. Він, мовляв, просить особисто. Він її розуміє. У нього самого, мовляв, троє дітей. Вона може піти з ним до його власного помешкання. Там вона оговтається. Двадцять шість років він нікого туди не запрошував. Тереза боїться змовкнути. Він ображається. Навіть руку забирає. Анітрохи не принижуючи власної гідности, він запевняє, що від страху вона рішилася глузду. Фішерле підхоплює його слова й починає скиглити:

— Та я ж вам кажу, божевільний — оцей, вона нормальна, повірте мені, я на божевільних знаюся! Я санітар!

Службовцям не залишається нічого кращого, як міцно тримати карлика. Але його ніхто не слухає, на нього ніхто не дивиться. Бо всі погляди спрямовані на рудого. Той спокійно дав себе схопити й тримати, він нікого не вбивав, навіть ні на кого не гаркнув. Та тільки-но спробували відірвати його від Кіна, як у цій мертвій тиші зривається страшна буря. Професора він не віддасть, він щосили чіпляється за нього, правицею відкидає від себе людей і, думаючи про свою ніжно кохану дочку, осипає Кіна пестливими словами:

— Пане професор! Ви в мене один-однісінький товариш! Не кидайте мене! Я стромлю голову в зашморг! Я не винен! Єдиний мій друже! Я з поліції! Не гнівайтесь! Кращої людини, ніж я, немає!

Його любов така гучноголоса, що кожне вгадує в Кінові грабіжника. Невдовзі всі вже розуміють, що йдеться про глум, і захоплюються власною тямущістю. Кожне пишається собою, кожне бачить, яку справедливу помсту рудий має намір власноруч здійснити над злочинцем. Він схопив того за руку, він притискає його до серця й заслужено картає. Такий силач хоче помститися сам, такому поліція не потрібна. Щоправда, його намагаються приборкати, але й самі приборкувачі від нього в захваті, від цього героя, який усьому дає раду сам, вони вчинили б достоту так, вони так і вчиняють, вони — це він, вони не помічають навіть дошкульних штовханів, якими частують одне одного.

Портьє вирішує, що тепер його власній гідності тут уже нічого не загрожує. Він відмовляється від жінки, яка збожеволіла зі страху, й тепер кладе свою м’ясисту, але сувору долоню на плече розгніваного чоловіка. Не дуже голосно, але й не дуже тихо він повідомляє, що ось уже двадцять шість років жоден ліфт не залишається без його нагляду, двадцять шість років він дбає тут про порядок, і таких випадків у нього ще не траплялося, він особисто дає за це поруку. Його слова тонуть у загальному гаморі. Позаяк рудий не помічає портьє, цей довірливо нахиляється йому до вуха й каже, що дуже добре все розуміє. У нього й самого, мовляв, уже двадцять шість років троє дітей. Від страшного стусана він знов опиняється ближче до Терези. Каскетка падає з нього на підлогу. Він бачить, що треба щось робити, і йде викликати поліцію. Досі таке нікому й на думку не спадало. Безпосередні учасники самі вважають себе поліцією, а ті, котрі стоять збоку, сподіваються ще мати таку нагоду. Двоє беруться віднести обидва пакунки з книжками в безпечне місце. Вони користуються шляхом, що його прокладає собі портьє, і навсібіч вигукують:

— Дорогу!

Пакунки; поки їх не поцупили, треба здати на збереження до вартівні. Дорогою ці двоє вирішують спершу подивитися, що в них. Обоє нишком зникають. Пакунків уже не крадуть, бо їх уже нема.

Завдяки портьє щось не те відчуває тепер і поліція — вона має свою вартівню в самому «Терезианумі» — й, оскільки авторитетна особа заявила про чотирьох учасників, вирушає на місце події командою з шістьох чоловік. Портьє докладно розповідає їм, де це