Анні Кос - Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос

Глава 30

Падіння здалося вічним, хоча тривало секунди півтори максимум. Спочатку перед очима постала безпросвітна чорна завіса, в якій навіть напрямки не вгадувалися. Потім завіса з яскравим спалахом луснула, з похмурого «ніщо» я вивалилася в реальний світ. Ну, тобто, залишалося сподіватися, що все-таки це реальність.

Зі швидкістю локомотива, що зійшов з рейок, я впала на жорсткі гілки кущів, прокотилася по них стрімголов метрів десять і провалилася униз на осип дрібного гравію. Удар був такої сили, що в мене повітря з легень вибило, а перед очима знову потемніло. Більше відчуттями, ніж розумом, але я зрозуміла, що разом із кам'янистою масою ковзаю кудись униз. Спробувала намацати опору ногами, але яке там? Лавина з камінчиків невблаганно затягувала мене під обвал.

Промайнула думка: «Ось і настав закономірний кінець невдачливій потраплянці!» — але всесвіт, мабуть, вирішив, що час трохи змилостивитися: лавина потихеньку загальмувала.

Я лежала на спині, боячись не те що поворухнутися, а занадто різко зітхнути, щоб не спровокувати рух породи. Тіло нило цілком: поранені долоні, відбиті ноги, забиті боки. І все ж я була однозначно жива і навіть, здається, всі ребра залишилися цілі. Від душі подякувавши долі за милосердя, а Стефану — за настирливість і своєчасний подарунок, я спробувала привести думки до ладу.

Підозру, що це — друге за місяць примусове переміщення в новий світ, я заштовхала якомога далі. Вранці артефакт показував, що хвилюватися приводу немає, та й потім нічого виснажливого не відбувалося. Висновок: мене викинули геть порталом, можливо, планували, що я вб'юся, але помилочка вийшла, спасибі кущам і захисній сорочці. Я заплющила очі й просто насолоджувалася тим, що дихаю, відчуваю, чую, а значить, життя триває. 

 

Хто був у моєму світі, той, напевно, дивився фільми, в яких супергерой, отримавши з десяток разів по морді, побувавши в ролі боксерської груші й зазнавши радощів вільного падіння поверху десь із двадцятого, встає, обтрушується і бадьоро йде мститися своїм кривдникам. Так ось: брехня все це.

Поворухнутися вдалося хвилин за двадцять у кращому разі, коли перший шок від падіння минув. Переконавшись, що всі кінцівки перебувають на належних місцях, я обережно підняла голову й озирнулася.

Де б я не опинилася, це був точно не палац. Над головою — всіяні наростами нерівні склепіння, стіни губляться в темряві. За півсотні метрів — величезна тріщина в стелі, крізь яку ллється слабке світло. З краю розлому звисають гілки рослин, а одразу під ними починається кам'яний насип, куди я й примудрилася впасти.

Я поворухнулася — і каміння миттєво поїхало вниз. Втім, злякатися я не встигла: ми просто дісталися недалекого дна печери. Ноги намацали опору, і я, крекчучи й лаючись, як нетверезий матрос, прийняла вертикальне положення.

Очі поступово звикли до напівтемряви, світла, що ллється з розлому, вистачило, щоб оцінити розміри печери й висоту, на якій знаходився єдиний доступний вихід. Від підніжжя до тріщини в стелі — метрів сто схилом, а там можна спробувати дотягнутися до обвислих гілок і вибратися на поверхню. Реально? Начебто.

Однак усі плани пішли прахом, варто було зробити кілька кроків сипухою: камінчики під моєю вагою просто скочувалися донизу, ноги занурювалися по щиколотку і грузли. Про те, щоб піднятися нагору, можна було й не мріяти.

Зробивши з десяток підходів, кілька разів упавши, обідравши для симетрії ще й тильні боки рук, остаточно вибившись із сил, я здалася і визнала ідею неспроможною. 

А тому сіла на один із валунів і міцно задумалася, що робити далі. Стефан буде мене чекати, Амадо теж запідозрить недобре, але дракона цілком можуть відволікти інші справи, не дарма ж сигналізація спрацювала. Ще й слова старшого розпорядника про магію не давали спокою. Невже змовники знайшли спосіб поглинути її в такому величезному обсязі? Але навіщо? Використати для своїх цілей? Знищити? Продати на чорному ринку або згодувати нежиті?

Сотня запитань, а відповідей нуль. Зрозуміло тільки одне: треба постаратися знайти вихід звідси. Я встала і, уважно дивлячись під ноги, вирушила оглядати печеру. Повинні ж бути якісь альтернативні проходи, коридори, тріщини? Не буває так у природі, щоб була величезна порожнеча, а кругом моноліт. Просто треба дивитися уважно і не боятися. 

Справді, метрів за двадцять у товщі стін намітилися темні провали бічних ходів. Чудово! Головне не скрутити собі шию і не опуститися ще нижче під землю. 

Світла відчайдушно не вистачало, доводилося рухатися практично навпомацки. Темрява обступила з усіх боків, вогкість просочила одяг, я зрозуміла, що починаю тремтіти від холоду і напруги. Через десяток кроків пальці раптово намацали порожнечу: коридор розділявся надвоє. Мене огорнуло хвилею сумнівів: якщо не запам'ятовувати дорогу, то легко загубитися або годинами ходити по колу. 

Я зчепила пальці, намагаючись зігрітися, автоматично торкнулася браслета на руці — і мало не розплакалася від полегшення. 

— Стефане, диво ти моє крилате, божевільний ти учений, завбачлива нежить! Ти завжди настільки наперед все продумаєш чи це просто вдалий збіг? — прошепотіла я вголос.

Активований браслет залив навколишній простір кольоровими сполохами. Є! Я бачу дорогу, я можу ставити мітки на стінах, я справді можу знайти вихід!

Досить скоро з'ясувалося, що мої підозри виправдовуються за всіма пунктами. Тут дійсно легко було заблукати через велику кількість розгалужень і поворотів, але, що набагато важливіше, та печера, до якої я потрапила спочатку, явно була не єдиною. І, що найцікавіше, химерна плутанина з переходів і гротів належала комусь розумному. 

Минуло не більше ніж пів години, як коридори перетворилися з хаотичних і вивернутих на витягнуті й пологі. Стіни стали рівнішими, на стелях з'явилися кумедні незграбні малюнки, на всі боки траплялися порожні ніші, чи то для світильників, чи то для тих, хто вже втомився блукати коридорами й готовий був прикинутися античною статуєю місцевого виробництва. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍