Ніл Гейман - Американські боги

— Ти ж казав, що твоя дружина мертва.

— Вона мертва.

— Вона їх вбила до того, як померла?

— Після того. Не питай.

Вона підняла руку і накрутила пасмо волосся з гривки на палець.

Вони зупинились на головній вулиці, біля «Оленячого перестанку». На вікні був намальований олень з гальбою пива в передніх копитах. Олень був чимось дуже здивований. Тінь вийшов із машини, але спершу взяв мішечок із книжкою.

— Нащо вони зібралися воювати? — запитала Сем. — Не бачу сенсу. Що можна виграти в такій війні?

— Не знаю, — мусив визнати Тінь.

— У прибульців легше повірити, ніж у богів. Може, агент Град і агент... Як-там-його, може, вони просто якась прибульська версія «Людей у чорному»?

— Може, в якомусь сенсі, так воно і є.

Вони підійшли до бару, коли це Сем зупинилась посеред тротуару, як укопана. Вона поглянула на Тінь. Її дихання висіло в нічному повітрі блідою хмаринкою:

— Просто скажи мені, що ти — з хороших хлопців.

— Я не можу. Я хотів би так сказати. Але я роблю все, що можу, щоб бути хорошим.

Сем знову втупилася в нього і закусила нижню губу. Тоді кивнула.

— Гаразд. Мене влаштовує твоя відповідь. Я не настукаю на тебе. А ти можеш купити мені пива.

Тінь притримав для неї двері. Їх ледь не збила з ніг хвиля тепла і музики, за нею насунувся запах пива і гамбургерів. Вони зайшли досередини.

Сем помахала своїм друзям. Тінь кивнув кільком людям, чиї обличчя він пригадував з того дня, який провів в пошуках Елісон Мак-Ґоверн, чи яких зустрічав у Мейбл — хоч і геть не пригадував їхніх імен. На барі стояв Чед Малліґан і обнімав за плечі низеньку руду жінку — мабуть, здогадався Тінь, то була його кузина. Тіні було цікаво, як та виглядає, але вона стояла спиною. Чед підняв руку вітальним жестом. Тінь усміхнувся і помахав у відповідь. Він видивлявся Хінцельмана, але, певно, того вечора старий не заглядав у бар. Тінь зауважив вільний столик у напівтемному куточку і вирушив туди.

А тоді хтось заверещав.

То був неприємний вереск, істеричний, на весь голос. Так верещить хтось, хто побачив привида. В барі запанувала тиша. Тінь роззирнувся, переконаний, що когось ріжуть, а тоді зрозумів, що геть усі обличчя розвернулися в його бік. Навіть чорний кіт, який удень зазвичай мирно спав на підвіконні, вискочив на музичний автомат, вигнув спину, випрямив хвоста і втупився у Тінь.

Секунда тяглася надзвичайно довго.

— Хапайте його! — проверещав істеричний голос. — Заради бога милосердного, тримайте його хто-небудь! Не дайте йому втекти! Благаю!

Він знав цей голос.

Ніхто не поворухнувся. На Тінь витріщалися всі. Він витріщався у відповідь.

Чед Малліґан вийшов від барної стійки, розштовхуючи присутніх. Низенька жінка обережно ступала за ним із широко розплющеними очима, так, ніби готова була знову заверещати. Тінь знав її. О, він чудово її знав.

Чед виявив, що досі тримає в руці пивний кухоль, тому поставив його на найближчий стіл. Тоді сказав:

— Майку.

Тінь озвався:

— Чеде.

Одрі Бартон трималася на крок позаду Чеда. Вона була бліда як смерть, а в її очах стояли сльози. Це вона верещала. І тепер вона заговорила:

— Тіне, ти, покидьку. Ти жахливий покидьок і вбивця.

— Дорогенька, ти певна, що знаєш цього чоловіка? — перепитав Чед. Йому не було затишно. Вочевидь, він сподівався, що тут просто когось з кимось переплутали, і зовсім скоро при згадці про цей випадок можна буде добре посміятися.

— Ти що, здурів? — Одрі подивилася на Чеда так, ніби той і справді здурів. — Він багато років працював на Роббі. Його дружина-курва була моєю найкращою подругою. Тепер його розшукують за вбивство. Мене допитували. Він під слідством, і він втік! — вона явно була на межі нервового зриву, її голос істерично тремтів, а сльози вона ковтала не згірше за посередню акторку мильної опери, що сподівається здобути «Оскар».

Оце тобі й цілункова кузина, похмуро подумав Тінь.

Ніхто з присутніх не промовив ані слова. Чед Малліґан поглянув на Тінь.

— Я переконаний, що це якась помилка. Я певен, що ми зможемо все владнати, — переконливо і спокійно сказав він до Тіні. Тоді до всіх присутніх у барі: — Все добре. Не треба хвилюватися. Ми все владнаємо. Усе добре! — Тоді знову до Тіні: — Ходімо надвір, Майку.

Чед поводився дуже професійно. Це вразило Тінь.

— Звісно, — погодився він.

Він відчув, як чиясь рука торкнулась його руки, і повернувся, щоб глянути на Сем. Усміхнувся їй якомога заспокійливіше.

Сем глянула на Тінь, тоді роззирнулась по бару — на всі очі, які на них витріщалися. Тоді випалила до Одрі Бартон:

— Не маю зеленого поняття, звідкіля ти вилізла. Але ти. Тупа. Пизда.

Тоді стала навшпиньки, притягнула до себе Тінь і поцілувала його в губи. Вона притислася до його уст своїми, як йому здалося, на кілька хвилин — хоча насправді навряд чи цей поцілунок тривав довше п’яти секунд.

Коли їхні губи торкнулися, Тінь тільки й подумав, що цей дивний поцілунок не призначався йому. Він був спрямований на інших. Щоб усі присутні зрозуміли, що Сем обрала, з ким вона. Це був поцілунок-маніфест. Поки вона його цілувала, він зрозумів, що не подобається їй: принаймні не настільки подобається.

Була одна притча, яку Тінь читав колись давно, ще малим хлопцем: про чоловіка, який зісковзнув зі скелі. Зверху на нього чатували тигри-людожери, а знизу роззявилося смертоносне провалля. Чоловік зміг чудом вхопитися за якесь деревце і з усіх сил тримався, щоб не полетіти вниз. Поруч із ним був суничний кущик, а зверху і знизу чигала загибель. Що було йому робити? Притча давала відповідь: їсти суниці.

Коли він був малий, то сприйняв цю притчу за нісенітницю. Тепер зрозумів.

Він заплющив очі і віддався цьому поцілунку, не думаючи ні про що, крім Саманти, яка м’яко пригорнулася до нього всім тілом і припала губами, що смакували, ніби найсолодша дика суниця.

— Ходімо, Майку, — наполягав Чед. — Будь ласка. Обговорімо це надворі.

Сем відступила. Облизала губи, усміхнулася. Від вуха до вуха.

— Непогано. Як на мужика, ти добре цілуєшся. А тепер ідіть, грайтеся там. — Тоді Сем повернулася до Одрі Бартон: — А ти все одно тупа пизда.

Тінь кинув Саманті ключі від своєї машини. Вона піймала