Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Таргітай. Справа виходила на кепське, як не крути. Він навіть заскреготав зубами від цієї думки.

А дівчина одно своєї: тікаймо та тікаймо з цього страшного остогидлого степу.

– Мовчи, мовчи… – казав він, а думка про втечу з таборища, хоч він і гнав її від себе, не виходила йому з голови й дедалі здавалась йому вже не така божевільна, як раніш.

Так ішов Таргітай за трупом царським, ведучи коня царського, і думки про Гориславу, про смерть і життя, про втечу й зраду цареві, не виходили йому з голови.

НА ДЕЙГМІ31 ПАНТІКАПЕЙСЬКОГО ПОРТУ

Перед тим, як виставити невільників на огляд покупцям, Філоктет звелів їх пообмивати, обстригти й помастити олією. З них знято те шмаття, що залишилось у них на плечах після перебування в скитській неволі, і одягнуто в так звані ексоміди. Це було вбрання рабів: хітони без рукавів з діркою для лівої руки, а праве плече й права рука лишалися голі. По цьому вбранні рабів можна легко відрізняти від вільних громадян Пантікапеї. В такому вигляді їх виставлено на дейгмі в порту, де невільників могли оглядати всі, хто хотів би придбати їх для себе на авкціоні. Невільників підгодовано перед апартіоном, як годує добрий господар тварину, коли думає продати її дорожче. І справді, товар Філоктетів виглядав куди краще, ніж товар інших рабовладників, що було виставлено на тій самій дейгмі.

Дейгма клекотіла й хвилювалась від горластого натовпу. Крім невільників, на дейгмі виставлено багато краму й усяких товарів. Крамарі голосно вихваляли свій товар. Усюди гори цитрин, помаранчів. ріжків, коринки, маслин. Килими та ковдри перські, фінікійський пурпур, бурштин, срібло.

Пантікапея виставила осетрів, пестрюгу, ікру чорну, солону й свіжу з Меотійського озера, раків із гирла Танаїсу, мед із скитських степів і збіжжя усяких Гатунків.

Подивитись на рабів зібралося чимало народу. Товклись тут не тільки ті, що мали на думці купувати невільників, але й багато таких, що прийшли подивитися на товар так собі, для розваги. Всі вони безцеремонно оглядали невільників, заглядали в зуби, мацали руки й ноги, питали про ціну. Між ними можна було побачити й міцну постать спартанця Лізандра. Він довго оглядав товар, слухаючи, що балакають про невільників навкруги, а потім плюнув і сказав: і це зветься товар?

– А що ж, хіба не товар? – обізвавсь Клістен, що, як перекупка на базарі, сидів на дейгмі й доглядав за невільниками.

– А то товар? Та наш поганенький невільник буде луччий за вашого кращого раба.

– Та це ж усім відомо, що у вас, у Спарті, все краще. Знаєш, що я пораджу тобі, Лізандре. Іди геть відсіля, бо ти догавкаєшся, що тебе виженуть із Пантікапеї, як вигнано вже з Лакедемону.

– Кого, мене?

– Та вже ж не мене!

– Кого, мене? – спитав ще раз Лізандр, наступаючи на Клістена.

– Тебе, тебе… – казав, одступаючи, Клістен. Ще хвилина – і зчинилася б бійка, бо там, де був Лізандр, завжди виникала сварка й бійка. Але звичку Лізандрову прискіпатись до кожного знали добре пантікапейські поліцаї. Один із них пристав до розмови я порадив Лізандрові пошукати для розваги іншого місця. Лізандр посопів трохи, але скорився волі начальства.

До невільників підійшов маленький чоловічок із кучерявим рідким волоссям. Брудний хітон, мабуть, подарований, теліпавсь на ньому, як на тичці. Щось жалке й безсоромне було в його блідому й худому обличчі. Це був один із прикажчиків Філоктета, що йому доручено вихваляти на дейгмі товар. Звали його Діомед. Він зліз на камінь, що лежав коло невільників, притулив до рота долоню й голосно закричав, намагаючись перекричати гомін натовпу.

– Громадяни! Вільні громадяни Пантікапеї! Слухайте сюди, громадяни! Подивіться на товар, що тільки-но привезено зі Скитії! Чи бачили ви коли-небудь таких рабів?.. Хіба мізерний чорний раб із Лівії може зрівнятись із цими скитськими рабами? Чи бачили ви коли кого дужчого за цього хлопця, що стоїть, як колос Родоський! Я кажу про того, що стоїть, спершись об стінку, і чухає зараз голову… Це ж Мелеагр32. Присягаюсь Гермесом, що Мелеагр силою та відвагою. Він дужчий за Мелеагра. В своїх гіперборейських лісах він ловив і душив ведмедів та кабанів руками. За страву йому були молоді їжаки, яких він ковтав, як Кронос дітей Реї. Одійди, Мелеагре… А цей, – покликав він другого невільника, – ви не дивіться, що він не дуже великим на зріст. Присягаюсь Гераклом, він дужий, як Політем… І звички має Політемові… Це андрофаг… Чи бачили ви, громадяни, коли живого андрофага? Ось він стоїть перед вами… Коли йому попадеться одна людина, він з’їсть її з тельбухами, попадеться друга, з’їсть її з кістками, з сандалями. Не погребує й вагітною жінкою. Але подивіться, громадяни, яке в нього добре обличчя. Не підходь близько, красуне, бо він чує вагітну жінку на півстадії.

– Тьху! – плюнула чепурненька жінка, що підійшла була послухати балачок Діомедових. – Добре було б, коли б цей андрофаг од-кусив твого поганого язика.

Натовп зареготався. Всі поважали Діомеда, були навіть такі, що навмисно ходили на дейгму, щоб послухати брехуна.

– Дівчата! Чи бачили ви, громадяни, коли таких дівчат. Благородний Ксерксе чи Артаксерксе, чи як тебе звуть. Я бачу: тобі подобалась дівчина з жовтим, як колос пшениці, волоссям… – звернувсь він до старого носатого перса, що, вирячивши очі, дивився на одну з Філоктетових невільниць. – Підійди ближче, благородний Артабане. Ти кажеш, що тебе звуть Ойобаз… Ну так я й сам бачу тепер, що ти Ойобаз. Подивись на цю дівчину. Кращої не буде в твоєму гінекеї… Подивись, які в неї руки… Уяви собі, що цими руками вона мастить тобі черево в лазні запашними оліями! Ближче, ближче, Ойобазе, не соромся… Подивись, які в цієї дівчини ноги… – Діомед ухопив за полу ексаміди й підняв її до пояса дівчини.

– Го, го! – зареготався натовп.

– Ну ти, не дуже, – гукнув Діомедові Клістен. – Не дуже розпускай язика. Он іде Філоктет. Він тобі не подякує за таке вихвалення товару.

– Громадяни! Вільні громадяни Пантікапеї! Слухайте сюди, громадяни! Подивіться на товар, що тільки-но привезли зі Скитії! Чи бачили ви коли-небудь таких рабів?..

Справді, до них наближавсь Філоктет із чоловіком у червоному вбранні. Це був павклер фінікійського судна, що прийшов у Панті-капею кілька днів тому.

Діомед, побачивши Філоктета, випроставсь, став у благородну позу й уже зовсім іншим голосом звернувсь до натовпу.

– Громадяни, продається партія рабів, що тільки-но прибула зі Скитії. Між ними є