Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

На цьому моє посередництво скінчилося. І підполковник, і Громов дотримувалися суворої конспірації. І мене це задовольняло. Бо якби я міг, то не хотів би мати з Громовим ніяких стосунків. Та, як з'ясувалося пізніше, це було неможливо.

Приблизно через місяць, як і обіцяв Борис, грузинського члена Політбюро усунули з посади за розпорядженням Центру, а через два дні прислали іншого партпрацівника. Минуло ще два дні, і за одну ніч хтось задушив відразу трьох японських полонених. Їх повісили на балках під стелею — мовляв, вони вчинили самогубство, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися самі японці. Напевне, це були донощики, про яких згадував Борис. Справу не розслідували, винуватців не знайшли. А тим часом влада в таборі майже повністю перейшла до рук Бориса".

33

Пропала бита

Повернення "Сороки-злодійки"

Одягнувши светр і коротке пальто, насунувши на очі вовняну шапочку, я перебрався через огорожу на задвір'ї і тихо спустився на безлюдну доріжку. Ще не розвидніло, і люди навколо спали. Я крадькома рушив доріжкою до "садиби".

За останніх шість днів у домі нічого не змінилося. У раковині лежав немитий посуд. Жодних записок на столі й жодних повідомлень на автовідповідачеві. Холодний, мертвий екран комп'ютера в кімнаті Цинамона. Як завжди, кондиціонер підтримував установлену температуру. Я зняв пальто, рукавички, скип'ятив воду й приготував чай. Замість сніданку з'їв кілька сирних крекерів, вимив посуд і поставив на полицю. Настала дев'ята година, а Цинамон усе не з'являвся.

Вийшовши в сад, я відхилив кришку колодязя і, нагнувшись, глянув униз. Там, як завжди, панувала густа темрява. Я настільки знав колодязь, що він здавався продовженням мене самого. Його пітьма, запах, тиша стали частиною мого єства. У певному розумінні я знав про нього докладніше, ніж про Куміко. Звичайно, я ще добре пам'ятав про неї. Заплющивши очі, міг згадати її обличчя, тіло, жести. Як-не-як жив з нею в одному домі цілих шість років. Та водночас мені здавалося, що дещо я вже не пригадую так яскраво, як раніше. А може, я втратив упевненість у картинах, збережених у пам'яті. Так само я не міг точно згадати, як загинається хвіст кота, що повернувся додому.

Я присів на край колодязя, запхнувши руки в кишені пальта, й оглянувся навколо. Скидалося на те, що от-от випаде дощ або сніг. Вітру не було, але повітря холодило. У небі, виписуючи складні візерунки, схожі на закодовані піктограми, кружляли зграйки маленьких пташок і зненацька кудись зникали. Потім прогугнів великий реактивний літак і заховався за щільним шаром хмар. Спустившись у колодязь такого похмурого дня, можна не боятися сліпучого сонця, коли виберуся нагору.

Однак я сидів, нічого особливо не роблячи. Спішити не мав чого. День тільки починався, до полудня було ще далеко. Не злізаючи з краю колодязя, я мимоволі віддався думкам, що раз у раз спливали в голові. Власне, куди відвезли птаха, що колись тут стояв? Невже зараз він прикрашає інший сад, завмерши назавжди у марному пориві знятися в небо? А може, його викинули на звалище, коли торішнього літа розвалювали дім Міявакі? Із цим птахом пов'язані мої дорогі спогади. Здавалось, немов без нього сад утратив свою колишню хистку рівновагу.

Коли після одинадцятої голова отупіла, я спустився в колодязь. Опинившись на дні, я за своїм звичаєм глибоко вдихнув, перевіряючи, чи з повітрям усе гаразд. Змін ніяких. Трохи затхле, але кисню вистачало. Я взявся напомацки шукати биту. Однак бити ніде не знайшов. Пропала. Зникла безслідно.

Я сів на дно, прихилившись спиною до стіни.

Кілька разів зітхнув. Зітхання скидалися на примхливий вітер, що безцільно гуляє безіменною висохлою долиною. Коли зітхати втомився, взявся розтирати щоки обома руками. Власне, хто забрав биту? Невже Цинамон? Більше ніхто, крім нього, не спав мені на думку. Він один знає про її існування, та й ніхто інший не міг сюди спуститися. Але навіщо вона йому здалася? Я розгублено похитав головою. Незрозуміло. Ще одна загадка серед багатьох інших.

"Ну що ж, сьогодні обійдемося без бити, — подумав я. — Нема іншої ради". Зрештою, бита була лише чимось схожим на талісман. Нічого. Можна й без неї. Адже я раніше проникав у цю кімнату і без неї. Переконавши себе, я потягнув за мотузку й затулив кришкою колодязь. Опинившись у цілковитому мороку, я обхопив руками коліна й поволі заплющив очі.

Однак, як і минулого разу, я ніяк не міг зосередитися. У голову закрадалися різні непрошені думки. Аби прогнати їх, я починаю думати про басейн — той самий, двадцятип'ятиметровий муніципальний, куди ходжу плавати. Уявляю собі, як раз за разом пропливаю доріжку з кінця в кінець, туди й назад. Про швидкість забуваю, лише повільно плаваю сюди-туди. Без зайвих звуків, без зайвого плюскоту — лікті, виринаючи з води, рухаються плавно, руки працюють безшумно. Набираю в рот води і повільно випускаю, ніби під водою дихаю. Незабаром я відчуваю, що пливу легко, ніби підштовхуваний слабким вітром. До вух долинає тільки моє розмірене дихання. Я пливу за вітром, наче птах у небі, поглядаючи вниз на землю. Бачу там далекі міста, малюсіньких людей, нестримні ріки. Мене огортає спокій, схожий на захоплення. Я понад усе люблю плавання. Воно не розв'язувало жодних проблем, але й шкоди не завдавало. От що таке плавання.

"Щось чути", — раптом подумав я.

З темряви долинало низьке одноманітне гудіння, схоже на шум комашиних крил. Ні, тільки не справжніх комах, а штучних. Його частота злегка змінювалася — так, наче хтось здійснював тонку настройку короткохвильового радіоприймача. Я затамував подих і прислухався — спробував збагнути, звідки долинає цей звук. Здавалося, він виходив з однієї точки в темряві і водночас народжувався в моїй голові. Визначити межу між цими двома варіантами в навколишній пітьмі було вкрай неможливо.

Зосередившись на цьому звуку, я незчувся, як заснув. Заснув одразу, не дрімаючи. Заснув раптово, ніби йшов собі коридором і несподівано хтось затягнув мене в незнайому кімнату. Як довго я перебував у цьому забутті, схожому на трясовиння, — не знаю. Гадаю, недовго. Може, одну мить. Та прийшовши до тями, я відразу зрозумів, що темрява навколо мене стала іншою. Змінилося все — повітря, температура, щільність і якість темряви. До неї домішалося тьмяне світло. У ніздрі вдарив знайомий різкий запах квіткового пилку. Я опинився в цьому дивному готельному номері.

Підвівши голову, я оглянувся і затамував дихання.

Я пройшов крізь стіну.

Я сидів на підлозі, застеленій килимом, притулившись спиною до стіни, оббитої тканиною, і поклавши руки на коліна. Пробудження виявилося настільки ж яскравим, наскільки глибоким був сон. Відмінність була такою різкою, що я не відразу звик до нового стану. Серце сильно гупало, то скорочуючись, то розширюючись. Сумніву не було. Я перебував у цій кімнаті. Нарешті зумів сюди проникнути.

У темряві, ніби вкритій кількома шарами прозірчастого серпанку, кімната мала такий же вигляд, як і колись. Так коли очі звикли до неї, я побачив у ній деякі відмінності. По-перше, телефон змінив положення — зі столика біля ліжка перемістився на подушку, утонувши в ній під своїм тягарем. Крім того, значно поменшало віскі в пляшці — залишилося трошки, на самому денці. Лід у відерку розтанув, перетворившись у несвіжу каламутну воду. Склянка зсередини висохла і вкрилася білим пилом — я в цьому переконався, коли торкнувся його пальцями. Підійшовши до ліжка, я взяв телефон і приклав слухавку до вуха. Телефонна лінія німувала. Видно, кімнату давно покинули й забули. У ній не лишилося ознак присутності людини. І тільки квіти у вазі так само дивно зберігали свіжість.

До мого приходу на ліжку хтось лежав — простирадло, укривало й подушка були зім'яті. Я відгорнув укривало й переконався, що постіль охолола. Запаху парфумів ніяких. Очевидно, відколи хтось звідси пішов, минуло багато часу. Сівши на край ліжка, я ще раз уважно оглянув кімнату, напружив слух. Але нічого не почув. Кімната скидалася на стародавню гробницю, з якої грабіжники винесли поховану людину.

У цю мить зненацька задеренчав телефон. Моє серце завмерло, наче зляканий кіт. Коли повітря дрібно затремтіло, квітковий пилок заворушився, а пелюстки піднялися трошки догори. Телефон? Але ж щойно він лежав мертвий, як закопаний глибоко в землю камінь. Вирівнявши дихання і вгамувавши серцебиття, я переконався, що все ще перебуваю в тій же кімнаті. Простягнув руку до телефонної слухавки й, трохи повагавшись, підняв її. Телефон продзвонив три чи чотири рази.

— Алло! — Слухавка завмерла, як тільки я підняв її. Тягар безповоротної смерті скидався на мішок з піском у руці. — Алло! — повторив я, але мій хрипкий голос повернувся назад, ніби відбившись від грубої стіни. Я поклав слухавку на своє місце, потім знову притулив до вуха. Тиша. Я присів на край ліжка й, затамувавши подих, чекав, коли телефон задзвонить знову. Але він мовчав. Я спостерігав, як пилинки завмирали й розчинялися в темряві. Спробував відтворити в голові телефонний дзенькіт. Та чи справді він звучав? Я в цьому сумнівався. І якщо далі так робитиму, то кінця-краю цьому не буде. Треба десь уже підвести риску. Бо інакше навіть моя присутність у цій кімнаті буде під запитанням. Телефон справді дзвонив. Це точно. Подзвонив, але вмить завмер. Я кашлянув, однак і цей звук розтанув у повітрі.

Уставши з ліжка, я обійшов кімнату. Обдивився підлогу, поглянув на стелю, присів на стіл, притулився спиною до стіни. Знічев'я спробував покрутити ручкою дверей, поклацав вимикачем торшера. Ручка, звісно, не ворушилася, лампочка не запалювалася. Вікно було забите ззовні дошками. Я прислухався, але тиша оточувала мене звідусіль високою гладкою стіною. І все ж мені здавалося, ніби хтось тут намагається мене обдурити. Затамувавши подих, він притискається до стіни, маскується, щоб я його не помітив. А тому я вдавав, що нічого не помічаю. Ми спритно обманювали один одного. Я ще раз легенько кашлянув і приклав пальці до губ.

Я вирішив ще раз оглянути кімнату. Клацнув вимикачем торшера — світло не спалахнуло. Відкрив пляшку віскі, понюхав. Запах той самий. "Cutty Sark". Пляшку закрив і поставив назад на стіл. На всякий випадок ще раз підняв слухавку, приклав до вуха.