Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

наслідком війни і на яку вона, ця молодь, цілком заслуговує? Хіба наші хлопці в окопах і наші дівчата біля верстатів не показали, на що вони здатні?

Лише у дуже вузькому колі він дозволяв собі розповідати анекдоти про секретарок, які приводили байстрят, про жахливу розбещеність фабричного люду, про силу-силенну венеричних захворювань і про шахрайство та обман, що неймовірно поширились. Вже не раз душа його потерпала, коли він думав про те майбутнє, яке готували Англії такі, з дозволу сказати, громадяни. Пригадую той вечір, коли ми дізналися, що Том ночував у Мей Бонд (цю новину приніс нам один з Честерових «вивідників», маючи найкращі наміри: хотів застерегти від цієї дівулі, що спала з усіма поспіль). Честер сказав тоді, що ми стаємо свідками руйнації всіх християнських засад. І єдиний порятунок — у відродженні нового євангелізму: нам потрібен новий Уеслі [21] . Саме тоді він промовив свої знамениті слова:

— Не лише молодь — увесь народ пустився берега. Перед нами — оскаженілі гадаринські свині [22]. По війні, принаймні на перше повоєнне десятиріччя, нам знадобиться міцна рука. Але хто? Ось у чому питання! Ллойд Джордж? Як на мене, це обернеться національною катастрофою, у країні почнеться жахливий розбрат. Ллойд Джордж уже давно втратив довіру привілейованих кіл — тих, хто й сьогодні ще головна підпора імперії, тих, на кого ми повинні будемо покладатися в роки повоєнної відбудови, якщо хочемо зберегти імперію. Я? Але якщо справді я, то чи вистачить мені снаги?

Витримавши глибоку паузу, він зітхнув і додав:

— Звичайно, відмовлятися не можна... коли мільйони людей гинуть в окопах...

Я спитала, чи пропонували це йому інші міністри. Честер відповів:

— Лише натяками. Але, відверто кажучи, все йде до того. Бо хто ж, як не я?

По тому, як Честер придушив мій останній бунт, між нами цілком несподівано для мене виникла цілковита відвертість. Він більше не прикидався ягням і, траплялося, так вивертав переді мною душу, що мені ставало моторошно. Тепер він нічого не приховував од мене — ані своєї жахливої амбітності, ані самозакоханості, ані зневаги до «мас», ані страху перед «мобом» [23], ані недовіри до інших міністрів, ані заздрощів до прем'єр-міністра, ані своєї переконаності, що «гра у свободу» зайшла надто далеко, а країні потрібен «залізний кулак», ані навіть своєї розгубленості у хвилину розпачу. Щоночі під час відомого німецького «прориву» навесні 1918 року, тільки-но міністр скидав сурдут, переді мною поставав маленький виснажений чоловічок, оспалий і змучений безнадією (ніби він брав участь у марафоні, де ставкою було життя, і він не міг спинитися або зійти з дистанції). Де й подівся великий Німмо з його славетним «бурхливим оптимізмом», який був нашим «найбільшим досягненням»! Він падав у знемозі на канапу і скаржився на різь у шлунку, на кляті страйки («хто б міг повірити, що люди здатні на такі низькі вчинки?»), на кепські новини:

— Ти розумієш, Ніно, що ми можемо програти війну? Уявляєш, чим це загрожує не лише нам, а й цілому світові? Страшно й подумати... Признатися у можливості поразки — означає і справді програти війну! Коли я слухав сьогодні в палаті цього бридкого єхиду, який намагався підірвати довіру до уряду,— нині, коли наші солдати, і серед них Том, б'ються не на життя, а на смерть,— кров ударила мені в голову, я хотів задушити його,— там, на місці, оцими руками! Такі люди страшніші за зрадників. Може, я обійшовся з ним надто суворо, у парламенті не слід давати волю почуттям. Це нерозумно. Та хіба можна у такий важкий час, як наш, спокійно дивитись на цю мерзоту, на цих паразитів, що ладні бавитись велемовним політиканством навіть у судний день?

І я мусила, розтираючи йому груди (тієї зими хронічна застуда не полишала Честера до березня), заспокоювати його, умовляючи не звертати уваги на таких людців, бо ті нікчеми того не варті. І знову й знову повторювати, що йому слід берегти себе для важливіших справ, що їх ніхто, крім нього, не здатний вирішити, бо тільки він один може похвалитися справді геніальною інтуїцією.

До речі, саме тоді я підмітила, що Честерові значно більше подобалось, коли його хвалили не за розум, а за чуття та інтуїцію. Поступово я почала частіше вдаватися до таких слів як «натхнення», «божий дар» і навіть «особливий талан Німмо». Виходило так, що своїм успіхом він завдячує певній магічній силі, і це було Честерові як медом по губах: він надто добре знав, що будь-якого державного діяча, обділеного цією силою, здатна занапастити перша-ліпша нікчемна випадковість, котрої не годен передбачити жоден, навіть найясніший, розум.

Саме в одну з таких ночей я зрозуміла, чому Честер послав по мене свого поплічника, і чому сказав мені тоді: «Ти моя дружина. Ніхто не може посісти твого місця у моєму серці, і мого — біля тебе». Виявилося, що його «політичне» уявлення про людські взаємини — набагато практичніше й мудріше, ніж моє романтичне. Хай би скільки я торочила, що поділяю загальну думку, що «дружина потрібна громадському діячеві лише як господиня в домі та як окраса за його столом», насправді, наше з Честером спілкування завжди носило передусім «духовний» характер. Я знала його таким, яким його не знав ніхто. Та ніхто й не міг би його собі таким уявити — вередливим, неврівноваженим, істеричним. Він шукав у мені те, що могла дати йому тільки я. І йшлося про мене не просто як про жінку,— йому потрібна була Я; лише я знала його до кінця, так би мовити, вичерпно, ми навчилися взаємно іти на компроміси, він міг бути певним, що завжди знайде у мені (хоч я ніколи не була в захваті від його «політичних акцій») і співчуття, і