Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

у море, що аж кишить акулами, щоб дістати рідкісні корали або донне каміння, за яким старійшини визначають, на яку хто пірнув глибину. Вони мають також продемонструвати своє мистецтво в танцях, причому танцювати повинні без перерви години дві і в дуже темпераментному, якщо не сказати шаленому темпі. Витримати таке напруження, ні на хвилину не забуваючи строгу хореографію танців, що виконуються один за одним, і потім не повалитися від утоми навряд чи зміг би навіть дуже міцний європеєць.

Троє діб юнаки не склеплюють очей і практично не мають можливості перепочити. Ясна річ, що до кінця убара вдається дотягти не всім. Але тільки ті, хто пройде через усі випробування без серйозних критичних зауважень, дістануть право обирати собі найвродливіших наречених І оселятися з ними в Торресовій протоці на острові Гоулбурн — єдиному з родючих австралійських островів, куди ще не вдерлися білі «цивілізатори».

Приречені вимирати на континенті, аборигени, рятуючи свою расу, створюють на Гоулбурні плем'я маунг. Маунг — значить стійкі, ті, хто зможе вижити.

Свідомо це робиться чи стихійно, важко сказати, скоріше все-таки стихійно, однак суть і мета убара від цього не міняються.

Подивитися свято в Арнхемі зі мною тоді приїхав з Сіднея австралійський етнограф-любитель Едвард Рассел. Пригадую, як, жаліючи юнаків аборигенів, він патетично вигукнув:

— Кляті дикуни, вони примушують цих нещасних хлопців вичавлювати з себе всі соки. Неймовірна жорстокість!

Хлопцям справді діставалося. Та коли подумати, заради чого їх піддавали таким випробуванням, чи можна назвати це жорстокістю? Тим більше, якщо це говорять люди, чий загальний розвиток не досягнув навіть культурного рівня папуасів. Хоч би як там було, а, лишаючись на континенті, щоб не перенаселяти надто маленький Гоулбурн, більшість так чи інакше приносить себе в жертву небагатьом, можливо, свою жертву й не усвідомлюючи.

«Під час усього мого перебування на березі Маклая, — писав Миклухо-Маклай, — мені не доводилося бачити жодної брутальної сварки чи бійки між тубільцями; я також не чув про жодну крадіжку чи вбивство між жителями одного й того ж села. У цій общині не було ні начальників, не було ні багатих, ні бідних, отож не було ні заздрощів, ні злодійства, ні насильства. Легкість добування засобів до життя не примушувала їх багато трудитись, тому прояви злоби, жорстокості, досади не мали місця. Назва, яку я дав цілому архіпелагу: «Архіпелаг задоволених людей», свідчить про те враження, яке справило на мене мирне життя остров'ян. Усілякі жорстокості, як поховання людей живими, поганий догляд за старими й хворими, людожерство, — все це не суперечить, мені здається, сказаному вище, воно може бути витлумачене відомими уявленнями і віруваннями. Позбавлення життя людей, в яких виявились ознаки заразних хвороб, не можна пояснювати як безглузду жорстокість; вони є лише надто суворими заходами, вжитими задля самозбереження».

А в іншому місці, звертаючись у листі до одного із своїх австралійських друзів, учений писав:

«Надмірною, на європейський погляд, суворістю деяких ритуальних обрядів у тасманійських аборигенів, про яких Ви згадуєте, безсумнівно, ставиться мета лише відібрати із свого середовища людей, які можуть вижити в умовах, надзвичайно несприятливих для остров'ян. Хоча тасманійці не мають європейської освіченості й через свою відсталість не здатні до аналізу стану речей, вони бачать, як невідворотно швидко гинуть їхні недавно ще численні общини, і, скоряючись інстинкту самозбереження, змушені боротися за життєздатність своєї раси, вдаючись заради майбутнього до крутих заходів. Однак було б помилкою пояснювати такі дії природною жорстокістю й бездушністю остров'ян. За моїм переконанням, що грунтується на багаторічному вивченні людей різних націй і рас, природне начало, закладене в кожній людині, — завжди гуманістичне. Жорстоким ніхто не народжується; людину роблять жорстокою обставини або погане виховання, а не щось, дане від народження.

Запевняю Вас, будь-який остров'янин, навіть, на наш погляд, найдикіший, відчуває і страждає точнісінько так само, як і всі ми, люди. І доброту в людині він бачить і цінує анітрохи не менше. Та водночас розуміє також, хай інтуїтивно, що досягнення гуманістичних цілей спонукає нерідко до необхідності бути непохитним, особливо в таких умовах, в які поставлено тепер тасманійців. Якщо Ви потурбуєтеся звернути увагу на їхнє злиденне становище і справжню, а не уявну жорстокість європейських колоністів, котрі безкарно дозволяють собі відбирати у тубільців останні засоби до життя, легко буде зрозуміти, що суворість заходів, які застосовують остров'яни до своїх же одноплемінників, щоб хоч хто-небудь із них вижив і не дав загинути расі, цілком виправдана і в суті своїй явно гуманістична.

Тепер про Ваше посилання на Бетховена. Наскільки я зрозумів, Ви маєте на увазі той його вислів, у якому він каже, що не знає інших ознак переваги, крім доброти. Без сумніву, він має слушність, як по-своєму мав слушність і Авіценна, який говорив про природу жорстокості: «Недуга ця тяжка, але не з тих, котрі доступні зціленню лікаря. Лікувати її повинен розум самого недужого. Це є вада, породжувана часто довільно привласненою вседозволеністю, та більше — темнотою забобонів. Освічена людина, навчившись за допомогою думки прозирати в таємниці світобудови, відкине будь-яку можливість насильства. Вона зрозуміє, що Життя — чудодійна вершина прекрасного, руйнувати яку не тільки злочинно, але й ганебно».

Обидва вислови чудові й варті, безперечно, того, щоб їх було взято в коло гуманістичних ідей, проте зараз, як мені здається, ми говоримо про інше. По суті, засуджуючи «жорстокість» в обрядах тасманійців і вимагаючи з цієї причини їхньої рішучої заборони під страхом покари, Ви слідом за колоністами відмовляєте остров'янам у малій, якщо не останній, можливості вижити. Не слід забувати, що істинної доброти не буває, без принципової позиції, а такої позиції — без постійної готовності боротися за свої ідеали. Оскільки світ складається з добра і зла, то перше завжди потребує захисту, а отже, і непохитної суворості. Інакше всі гуманістичні прагнення були б утопічною ілюзією і віра в їхню кінцеву плідність у всякої тверезо мислячої людини викликала б тільки сміх…»

У порівнянні з австралійськими аборигенами і загиблими під натиском європейських колонізаторів тасманійцями сучасним папуасам живеться легше. У соціальному відношенні їх уже ніхто не утискує, немає в них особливих проблем і з добуванням їжі, але одвічна відсталість, часті стихійні лиха, нездоровий клімат острова і незахищеність від хвороб, нарешті, нескінченні міжплемінні війни, що виникають і тепер, вимагають від