Аркадій Олександрович Вайнер - Ліки від страху

мені набридло виручати вас із численних чвар, які ви такий любитель зачинати. І взагалі, для всіх буде краще, якщо ви покинете наше місто…

Я кажу покірливо:

— Ладен це зробити хоч сьогодні. Але я прошу вас зажадати від каноніка Ліхтенфельса повернення мені дев'яноста чотирьох гульденів, які він мені винен за зцілення. Інакше в мене немає грошей на дорогу.

— Раджу вам не зволікати й не чекати повернення сумнівного боргу. Кажу це вам з доброї пам'яті до мого друга-небіжчика Йоганна Фробена, який запросив необачно вас до нашого міста…

— Але борг мій безсумнівний! Це може підтвердити мій помічник і учень Опорінус — він був присутній при умові з панотцем Ліхтенфельсом…

— Ваш учень Йоганн Хербст на прізвисько Опорінус нічого, сподіваюсь, вам надалі підтверджувати не стане… — каже Наузен зловісно.

— Але чому? Він бачив і чув…

— Бачив! Чув! — кричить Наузен, вихопивши з теки на столі аркуш. — Він багато чого бачив і чув! І розповів немало. Ось слухайте, ось, ось, тут усе написано: «… вищезгаданий Йоганн Хербст на прізвисько Опорінус, затриманий для зняття допиту на вимогу медичної колегії та капітулу храму святого Петра, під загрозою тортур підтвердив, що його вчитель — лікар Філіпп Ауреол Бомбаст Теофраст фон Гогенгейм на прізвисько Парацельс — займається чорною магією і чаклунством; і сам особисто був свідком виготовлення чарівних ліків і одержання Парацельсом з допомогою бісівської тинктури золота із свинцю і сурми…» Чули?

— Чув. — Я не можу приховати розгубленості. — Бідний, слабий Опорінус…

— Ваше щастя, що у нас вільномисляче місто вільної реформації, а якби сталося це в оплоті папської нечестивої церкви, ви б уже диміли на вогнищі!

— Так, це велике щастя, — погоджуюсь я. — Але й у вас невдовзі задимлять вогнища, як в оплоті вільної реформації Женеві. — Помовчавши, я додаю: — Тому що всі ви — одного поля ягода, тому що всі ви — злі невігласи, радісні мучителі, катюги вільного розуму й тюремники людської волі…

ЕПІЛОГ

У палаті горів нічник, і дві жовті плями від нього симетрично застигли на підлозі й на стелі. Хлєбников сидів біля ліжка і лічив пульс Лижина.

— Здрастуйте, Володимире Костянтиновичу, — сказав я.

Лижин подивився на мене прозорими очима, сором'язливо усміхнувся і ледь чутно шепнув:

— Ви пробачте, у мене щось із пам'яттю коїться…

— Мене звуть Станіслав Тихонов, — подався я до нього.

— Так-так, — сказав Лижин. — Щось пригадую…

І я з відчаєм зрозумів, що він нічого не пригадує. Хлєбников повернувся до мене, зробив заспокійливий жест рукою:

— Є окремі провали в пам'яті. Це відновиться…

Лижин дивився в стелю, де застигли жовті плями світла, наче два сплющених місяці, потім сказав спроквола:

— У мене таке відчуття, що мені снився якийсь величезний барвистий сон, прекрасний і страшний. Але я нічого з нього не запам'ятав.

Хлєбников запитав:

— Володю, ти пам'ятаєш, хто такий Парацельс?

— Парацельс? — здивовано глянув Лижин. — Знаменитий лікар і хімік. Він помер дуже давно. А чому ти питаєш?

— Просто так. Колись ти ним дуже цікавився.

— Ага. Та це було так давно, я вже все забув. — Він полежав мовчки, щільно склепивши повіки, потім розплющив очі й сказав: — Мені здається, що перед пробудженням, уже наприкінці дивовижного сну мені хтось крикнув, я виразно чув ці слова, з ними я прокинувся: «Будьте як діти, не майте гнітючого минулого, і тоді перед вами відкриється сонячне майбутнє…»

— Хіба, Володю, ми можемо відмовитись від нашого минулого? — спитав Хлєбников.

— Мабуть, ні, — похитав головою Лижин. — Від минулого звільняє тільки безпам'ятство…

Тихо спливали хвилини. Хлєбников підвівся зі стільця, я глянув на Лижина — він заснув. Ми вийшли з Хлєбниковим у коридор, обнялись, я спустився по сходах, відчинив двері на вулицю. Благословлялося на світ, слабкий, осінній, проте обрій був чистий, з рожевим підбоєм — сонце скоро мало зійти. І, простуючи в напрямку Преображенки, під кінець цієї неймовірно довгої і метушливої ночі, я думав про те, що Лижина у сні ошукали — майбутнє відкрито для тих, хто ніколи не забуває свого минулого.

… Пробігли роки, просочились у вічність, як вода в сухий пісок. Розійшлися по світу учні, читають лікарі написані мною «Парамирум» і «Парагранум», видано томи моєї «Великої хірургії». Понад півтори тисячі рукописів лишаю я людям.

І радію дневі закінчення праць моїх і приходу спокою.

Пливу я над гранню двох світів — вона невидима й реальна, як полуденний морський горизонт.

Ще мить, і я перейду цю грань, виринувши в іншому, прекрасному й важкому світі. Порохом забуття розсіюється гнітюче минуле, я, мов дитя, народжуюсь у сонячному майбутньому, і не лякає мене могильна плита, яку я звідси прозріваю. Викарбувано на сірому камені:

«Тут поховано Філіппа-Теофраста, неперевершеного доктора медицини, який тяжкі рани, проказу, подагру, водянку та інші неймовірні хвороби тіла ідеальним мистецтвом зцілював і заповідав своє майно розділити й пожертвувати біднякам. 1541 року на двадцять четвертий день вересня змінив він життя на смерть».

Та немає в мені страху, бо не змінити смерті життя, віддане стражденним у світі цьому…

Примітки
1

Тут і далі подаємо в російській транскрипції (ред.).

(обратно) 2

Жаргон фарцовщиків.

(обратно)