Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— … хочу тебе!

Біля себе на інкрустованій квітами поверхні стола Марта побачила настільну лампу. Зараз вона спалахне, як освітлення телестудії, і вона почне лицедійство. Щось на зразок: «Доброго ранку, шановні телеглядачі. Зараз ви побачите, яку ціну треба платити за право на життя»…

Даві одним помахом змів зі столу вишукані з натурального коштовного каміння письмові причандали, що стояли ще кілька секунд незворушні у власній красі, заторохкотіли ручки із золотими перами, за ними довгими зміями потяглися слухавки телефонних апаратів, обрамлені золотими підрамниками календарі, останньою впала настільна лампа, так і не блимнувши рятівним спалахом…

— Можеш керувати Самуром, — випустив з обіймів.

Лише на мить відвернувся, заправляючи одяг, а повернувшись, не побачив її. Зникла зі столу, на якому щойно зводила з розуму тугими стегнами, налитими грудьми, шовковими бедрами, які не мали спокою, а були так збуджуюче непокірні під його сильним проникненням.

Відтоді не захотіла бачити його, говорити з ним. Та й Даві більше не домагався свого. «Спробуй-но підійди до мене ще раз і я порішу з собою!», — прокричала якось, і Даві пішов геть. У такому стані гарячковита українка могла щось заподіяти і собі, і дитині. А цього він зовсім не хотів.

Лише Самур став частенько навідуватися до кабінету Даві і копошитися в книжках, обслинюючи кожну сторінку.

— Навіщо це тобі? — дивувався Даві.

Самур давно знав, що про все стосовно Марти треба розповідати не по-військовому, а без чорно-білих кольорів і скупих слів, тому завжди заплутувався, бо не тямив дати раду словосполученням, якими ще не звик оперувати.

— Ма-ма-марта просила розповісти завтра про одну стару мечеть, яку ми проїжджали. Я нічого про неї не знав, а вона сказала, що то ганебно — не знати історії своєї країни.

Даві щиро розсміявся:

— І вона має цілковиту рацію! Ось, візьми, переглянь ці книжки. А надалі, якщо треба буде, питай, я тобі допоможу переконати українку, що ти справжній патріот Катару.

Самур аж потом зійшов — це ж скільки сторінок треба прочитати і, найгірше, хоч трохи запам’ятати. Але він старався. І чувся щасливим, коли дякувала Марта, віддаючи належне його ерудиції і красномовству. Самур сопів, але про те, що йому допомагав Ель Даві, не обмовився ні словечком.

Наука таки не пройшла даром. Самур взнав стільки цікавого, що став сам себе поважати. Говорив тепер не скупими реченнями, а висловлювався пишними словами, у які подеколи потрапляли цілком тверезі і оригінальні думки. А коли поруч в лімузині сиділа Марта і йому доводилося їй розповідати про місто, то відчував і навіть зримо бачив довкола безліч кольорів і відтінків. Як це було чудово! Яким сильним і мудрим почувався Самур у ті хвилини! Людина з книжкою стала для нього взірцем істинної мудрості і благопристойності, і це виглядало ци-ві-лі-зо-ва-ні-ше, ніж хизування озброєнням до зубів. Крім того, йому приємно супроводжувати українку, таку веселу з ним і завжди сумну і навіть злу (прости, Аллах!) з Даві. Самур не раз розмірковував над цим, але ні до чого не додумався.

Даві заборонив випускати Марту з машини, але вона і так примудрялася розгледіти набагато більше, ніж показувалося.

Одного разу, проїжджаючи повз довгу вервечку базарних рядів, вгледіла глиняного кухлика. Наказала зупинити і попросила Самура купити його. Самур, котрий мав при собі гроші, видані Даві спеціально для покупок усього, що побажає Марта, здивувався. І навіщо їй старе череп’я? Дивна, дивна ця українка. Скільки разів возив її за наказом Даві навколо і повз шикарні ювелірні крамниці, салони з витворами найвідоміших кутюр’є світу — ні перед одним не наказувала зупинитися. Марта їх просто не помічала чи не хотіла помічати. А от кухлика, котрий зараз так уважно оглядає, погладжує руками, запримітила.

— А знаєш, Самуре, я збираю керамічні кухлі. Це моє хоббі. Куди б я не їхала по роботі — звідусіль привожу отакі дива, як це.

Потім Самур тупцював перед Даві та переповідав, що купила і що розповідала Маруа.

— То що вона тобі казала? — поцікавився Даві, бо й справді здивувався такою покупкою.

— Казала, що кожен кухоль таїть в собі свою пісню, — знизав плечима Самур, не второпавши змісту сказаного українкою. І тому, аби не виглядати цілковитим туманом, додав:

— Вона купує кухлі, як їде кудись по роботі.

Подібні черепки від таких кухлів Самур побачив намальованими у книжці і прочитав, — по них вивчають історію і мистецтво народу. Значить, недарма Марта купила собі кухлика. Дивись, як розбирається, що й до чого. Виходить, тямуща жінка.

— О, навіть так? А ти часом не запитав її, де ж вона працювала?

— Ні! — клацнув закаблуками Самур. І знову відчув, що допустився помилки, показавши свою солдафонську душу. — А що, довідатися?

— Не варто. Краще, — повернувся Даві до Самура, котрий не розлучався з книжкою і поволі гортав сторінки, — потелефонуй зараз до Марти і запропонуй завтра поїхати послухати Лучано Паваротті.

Самур насупився. Він не вимовить ім’я, так швидко сказаного Ель Даві. Підійшов до столу і попросив:

— Напишіть, як звати того артиста.

— Співака, — поправив Даві, але ім’я та прізвище написав чіткими літерами.

Самур кілька раз перечитав його, ворушив губами, щоб вимовлялося невимушено. І лише тоді набрав потрібний номер. Даві відразу натиснув кнопку і в кімнаті стало чути усе, що говорила Марта.

— Чи не хочете ви поїхати завтра в театр і послухати цього… — підніс ближче до очей папірець Самур і силоміць вимовив — Лучано Паваротті.

Марта ахнула:

— Самуре, це для мене така радість, ти собі не уявляєш, — збуджено лунав її голос у кабінеті.

Міцно притиснув слухавку — не відірвати. Обличчя пашіло від задоволення і він козирився, слухаючи такий мелодійний голосок.