Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

у галантних кавалерів. І Софія у відповідь (о, як жінки люблять приємне обходження!) обдаровувала їх своєю чарівною усмішкою і сміливим, обнадійливим поглядом.

Якось, розкинувши гадальні карти, Софія, звертаючись до Потьомкіна, задоволено мовила:

— Карти кажуть, що Ізмаїл паде через три тижні.

— Не знаю, не знаю, — загадково відповів князь, а потім додав: — Командувати операцією я вчора призначив Суворова.

— Як?! — вигукнув особистий лікар Потьомкіна француз Массо. — Суворов — це означає штурм, він піде на будь-які жертви заради перемоги. Ваша світлосте, полкова аптека в жалюгідному стані, нам не вистачить ні ліків для перев’язок, ні корпій.

— Усе, баста! — перервав його князь. — Поранених більше не буде! Ізмаїл здасться без бою.

Він викликав до себе Попова і швидко написав на папері:

«Приблизивши війська до Ізмаїла й оточивши з усіх боків це місто, прийняв я вже рішучі заходи до підкорення його. Вогонь і меч уже готові до винищення всякої в ньому тварі що дихає, але перш ніж використаються ці згубні засоби, я, дотримуючись милосердя всемилостивої моєї Монархині, що гребує пролиттям людської крові, вимагаю від Вас добровільної здачі міста. У такому випадку жителі і війська Ізмаїльські — турки, татари та інші, які є закону Магометанського, відпустяться за Дунай з їхнім маєтком, але якщо Ви продовжуватимете марну завзятість, то місто чекає доля Очакова, а тоді кров безневинна дружин і немовлят залишиться на Вашій відповіді. До виконання цього призначений хоробрий генерал граф Олександр Суворов-Римнікський».

— Вважаю, що Мегмет-Айдозле-Паша готовий здати фортецю (я вже довів на прикладі Очакова, що неприступних фортець немає), а Суворова викликав виключно для прискорення процесу. Турки його побоюються і довго не роздумуватимуть. Та й старому Суворову вже шістдесят, а він так мріє отримати звання фельдмаршала. І немає необхідності жертвувати життями наших солдат у цій бійні, бо здається мені, що при підписанні мирного договору Ізмаїл доведеться повернути туркам.

Відповідь коменданта Ізмаїла надійшла 8 грудня. Він просив десятиденної відстрочки, дозволу дочекатися відповіді від верховного візиря.

— Ну от, бачите, — задоволено потер руки Потьомкін. — Усе йде так, як ми і припускали. Візир веде себе зараз вкрай миролюбно, не те що раніше. Він дасть свою згоду на здачу фортеці. А ви, Софіє, знову мене здивували: саме через десять днів спливають три тижні, про які вам сказали карти або потойбічні сили.

Софія усміхнулася, але нічого не відповіла.

На жаль, князь помилився: генерал-аншеф Суворов дав коменданту фортеці на роздуми лише двадцять чотири години. Прибувши до Ізмаїла, він схвалив план штурму, складений Дерибасом. За цим планом основний удар передбачалося завдати з боку Дунаю, де фортеця була менш укріплена, а відволікаючу операцію почати на суші.

Уночі 11 грудня розпочався штурм Ізмаїла. Десант морської піхоти з українських козаків під командуванням бригадира Захарія Чепіги увірвався до фортеці з боку Дунаю. За ними пішли в наступ і сухопутні війська. Полонених Суворов наказав не брати. «Почалася жахлива бійня, — написав згодом граф де Дама. — Стічні канави пофарбувалися в червоне забарвлення. Не жаліли ні жінок, ні дітей».

Втрати турків склали майже 30 тисяч осіб. Але і Суворов не дорахувався убитими і пораненими десяти тисяч.

Європа жахнулася від такої жорстокості. Коли Суворов приїхав до Петербурга, Катерина II не зважилася ні нагородити генерала, ні вручити йому фельдмаршальський жезл, і скоріше відправила його до Фінляндії (подалі від двору, від європейських послів) «зміцнювати» оборону столиці з півночі…

Щойно гонець повідомив Потьомкіну про взяття Ізмаїла, князь велів салютувати з гармат і зібрався відвідати захоплену фортецю, але дізнавшись про втрати, несподівано «захворів» і відправив до Ізмаїла свого секретаря — генерала Попова.

Отже, останній бастіон Порти пав, і Потьомкін, улюбленець фортуни, заквапився до Петербурга. Війна, в якій він грав роль одночасно і диригента, і першої скрипки, була закінчена. Людина ласа на лестощі і компліменти. Не виключенням був і князь Григорій Олександрович. Йому як нікому іншому хотілося зараз того марного, але приємного захоплення, потрібно було виплеснути, звільнити душу в столиці, де його недолюблювали, але при цьому боялися підлабузники двору. Йому необхідно було підживити позитивною енергією свою душу, спустошену війною, втратою бойових товаришів і навіть ворогів, але по-справжньому відважних і щирих у своєму протистоянні.

— Софіє, ми разом їдемо до Петербурга.

— О ні, ваша світлосте. — В очах грекині засяяли іскорки незгоди. — Ви — герой, переможець. Увесь ваш шлях до Петербурга буде всипаний трояндами, супроводжуватимуть вас вдячні промови, феєрверки, бали на вашу честь. Ви заслужили це. А я буду на другій або третій ролі, якщо взагалі мене хтось помітить. Інша справа — Петербург. Коли ви нап’єтесь слави, коли затихатимуть хвалебні оди, ось тут і з’явлюся я. Це відразу пожвавить петербурзький світ: почнуть ширитися чутки, плітки, заздрість — словом, ви знову будете в центрі уваги, та і я не загублюся.

— Невже ти думаєш, що інтерес до мене так швидко піде на спад?

— Не сумнівайтеся, фельдмаршале. Ви занадто довго були відсутні в столиці, щоб надовго сколихнути тягуче й одноманітне світське життя.

— Може, ти і маєш рацію. Тоді — до зустрічі в Петербурзі!

Софія приїхала до Петербурга в середині березня, через два тижні після прибуття туди князя Потьомкіна. Місто все ще перебувало під враженням зустрічі колишнього фаворита Катерини II (у салонах російської столиці з’являлися все нові і нові подробиці пригод у дорозі, які привозили з глибинки свідки ходи князя).

Петербург справив на Софію подвійне враження. Зовні, здалеку, місто величне і гарне: гранітні набережні, церковні куполи, шпилі Адміралтейства та Петропавлівської фортеці — це було грандіозно!

Але… Чогось не вистачало цій суворій красі. Поглянувши на свинцеве небо, що нависло над російською столицею, Софія зрозуміла: їй, грекині, не вистачало сонця, яскравих південних фарб. Зводячи Петербург, росіяни спробували створити у себе одночасно й Афіни, і Рим, і Візантію. Але там, серед гір, південного сонячного неба, багатства рослинного світу, архітектори своїми творіннями лише майстерно доповнювали природні красоти, тут це виглядало дещо неприродно. І коли Софія в’їхала до міста, вона ще більше в цьому переконалася.