Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Потягнув Михась за поворозки та й дістав на світ Троянів Ключ.

Темна була тая лялька, мов земля, та як упало на неї світло, то засяяла вона, як сонце, що й очам боляче дивитися.

— Еге ж, се він і є…— каже дід. — Слава ж тобі, Господе, що все вже кінця добігло!..

Та руку простягнув і доторкнувся пальцями до тої ляльки.

— Що ж, — каже, — бувай здоров, козаче…

— Куди ж ти ідеш?

А той і показав ціпком на гострий пагорб, що насилу мрів удалині.

— Он Дідів шпиль… Одколи світ засновався, усі волгви Дажбожі там лежать. Пора й мені вже туди…

— То прощавай, — каже Михась.

Та й уклонився йому в пояс. А випростався, то волгва й сліду вже не було — щез, наче димом розвіявся.

— Отсе дива! — каже Богун, коли Михась назад вернувся.

— Помовч… — каже йому характерник. І до Михася: — А тепер куди?..

Нічого не сказав йому на те малий козак. Виліз на коня та й озирається довкруги безтямно. Наче й Дніпро той самий, і степи, і села, й гаї зелені,— а не впізнає їх він. Аж як задзвонили в козацькому монастирі, то спам’ятався він, струснув головою й каже:

— До Тарахтемирова поїдемо… Спочити треба кілька день та коней погодувати!

І пхнув гнідого закаблуками. Пішов той з гори, збиваючи куряву, за ним Обух подався, а тоді й Богун своїм вороним рушив. Спустилися вони в долину, вдарили коней нагайками та й помчали до містечка.

Книга третя
Чого не гоїть огонь

I

За тої пори, що про неї ми оце річ ведемо, на правому березі Сули стояв город Лубні. Невеликий він був, як і всі міста у ті лихі часи в Україні, небагато й люду в нім жило, та як під’їжджаєш до нього, то відразу впадало в око, що не такий це город, як ото инші, що тоді скрізь траплялися. Не побачиш було в ньому ні сільських мазанок під стріхами, ні клунь із лісковими[60] стінами, ні стодол чи плетених тинів, — пишалися скрізь кам’яниці з гонтовими дахами, де мешкала замкова шляхта і міщани, височіли костьоли зі шпичастими верхами, кляштори та монастирі, а в них кишма кишіло католицьке й православне чернецтво. Зокола обгороджене було теє місто високими камінними мурами, а на валах тих і при брамі, що була у п’ять чоловіка заввиш, чатували вояки у залізних шоломах і з галябардами та огненною стрільбою напохваті. Були там і гармати, що визирали з бійниць широченними жерлами, були при них і гармаші, всі з німаків та голендерів, які в тій кріпості служили. А паном і володарем того міста і всього того краю був князь Ярема.

Сидів він у замку, що височів над самісінькою Сулою. Ще батько його, старий князь Вишневецький, звів тую будову, нагнавши туди силу-силенну довколишнього люду. Камінь до Лубнів возили од самого Більська, дуби і ясени рубали у верхів’ях Сули і сплавляли водою, цеглу випалювали день і ніч у здоровезних печах і притьмом доправляли волами, — зате і замок удався височенний та пишний, що другого такого ще пошукати було не тільки в Україні, а, либонь, і в Самій Польщі. Глянеш було на тії грубелецькі мури, що їх і гарматним ядром не просадити, на тії здоровецькі вікна, що в них і хоч возом заїжджай, на чотири квадратові вежі, що стовбичать по кутах, наче велети які на сторожі,— і дивом дивуєшся, що такенну споруду людські руки могли звести. Хоч ніякого дива у тім і не було — куди око засягне, скрізь лежали володіння Вишневецьких, і весь люд, скільки було його у тім краю, платив їм чинш і всякі повинності мусив одробляти. Король сидів у Варшаві, великий князь на Литві, тож не було другого пана в тій землі, крім Яреми Вишневецького. Орудував він нею, як хотів, усі йому корилися і шану віддавали, а по селах навіть пісню склали:

Ой у Лубнях крутоярих у високім замку Сидить пишний князь Ярема на тесанім ґанку.

Тієї гарячої осінньої днини сидів князь не на різьбленому кружганку,[61] з якого відкривався овид на степи, лани та довколишні села, а у східній замковій вежі, де був таємний покоїк, у якому він зазвичай приймав гінців з листами й провадив наради з прибічною шляхтою. У заґратоване овальне вікно зазирало вечірнє сонце, а з дворища долинав брязкіт оружжя і тупіт кутих черевиків —