Віктор Гюго - Трудівники моря

не можуть дати уявлення про той гуркіт, який супроводжує переміщення бойових сил океану. Хмара била з гармати, град сипав картеччю, вали йшли на приступ. В деяких місцях усе було непорушним, а в інших — вітер пролітав зі швидкістю двадцять сажнів на секунду. Скільки глянеш оком, море біліло мильною піною, змилені води застилали горизонт на десять миль довкола.

Вогненна брама відчинялася і зачинялася. То тут, то там хмари наче підпалювали одна одну, над румовищем інших червоних хмар, схожих на розжарені головешки, вони кублились багряним димом. Якісь леткі постаті стикалися між собою в небі і, постійно міняючи обриси, зливалися докупи. Вода лилася струменями. У небесах лунали постріли цілих військових підрозділів. Посеред темної бані неба неначе перекинувся велетенський кіш, з якого наввипередки сипалися смерч, град, хмари, багрянець, фосфоричні іскри, темрява, світло, удари грому, блискавиці. Ось яке страхіття являє собою перехилена безодня.

Жільят, здавалося, ні на що не звертав уваги. Він схилився над своєю роботою.

Виростала друга решітчаста загорода. На кожен удар грому він відповідав ударом молота. Серед хаосу виразно розрізнялися ці рівномірні звуки. Жільят був простоволосий: шквал зірвав з нього шапку.

Йому дуже хотілося пити. Очевидно, в нього була гарячка. В западинах скель довкола нього поутворювались калюжки. Час від часу він запускав у них руку і пив з долоні.

Потім, навіть не дивлячись на безчинства бурі, знову брався за роботу.

Все могло залежати від однієї миті. Він знав, що чекає його, якщо він своєчасно не закінчить спорудження хвилеріза. Навіщо ж гаяти хвилину, щоб заглянути в обличчя смерті, яка наближалася?

Море вирувало й кипіло довкола нього, як перегрітий казан. Лунали тріскотнява і гул. Іноді здавалося, що блискавка збігає вниз, наче по сходах. Електричні розряди не згасали на прискалках, очевидно, багатих прожилками діорита. Падали градини завбільшки з кулак. Жільят змушений був потрушувати складки своєї куртки. Навіть у кишені набилося повно граду.

Шторм тепер налягав із заходу і вдарив у перегородку між двома Дуврами. Але Жільят довіряв цій греблі і мав рацію. Виготовлена з великого шматка носової частини борту Дюранди, вона легко відбивала напади хвиль; пружність — це опір; згідно з розрахунками Стівенсона, проти хвилі, яка сама собою еластична, дерев'яна споруда відповідних розмірів, запазована і певним способом зміцнена ланцюгами, являє собою перепону набагато міцнішу, ніж кам'яний хвилеріз. Дуврська гребля відповідала цим вимогам: до речі, вона була так вдало поставлена, що хвиля, вдаряючи в неї ззовні, неначе молот при забиванні цвяхів, ще щільніше припирала її до скелі і тим самим зміцнювала; щоб повалити її, потрібно було б перекинути Дуври. Справді-бо, штормові тільки й вдалося, що обплювати піною бот поверх перепони. З цього боку, натикаючись на греблю, буря мусила вдовольнятися лише плювками. Жільят не звертав уваги на її потуги. Його нітрохи не турбувала несамовитість ворога, що нападав ззаду. Клапті піни, летячи з усіх боків, були схожі на клубки вовни. Вода, могутня й розлючена, затоплювала скелі, піднімалася на них угору, проникала всередину, просочувалася крізь сітку пop у брилах і виходила назовні крізь вузенькі щілини, подібні до напіввідкритих ротів, звідки невтомно й спокійно били невеличкі фонтани. Сріблясті струмочки граційно спадали з цих отворів у море.

Допоміжна решітчаста перегородка у східній горловині протоки була майже готова.

Залишалося тільки зв'язати кілька вірьовок та ланцюгів, наближалася хвилина, коли ця загородка в свою чергу вступить у боротьбу.

Рантом небо прояснилося, дощ ущух, хмари розсунулись, вітер змінив напрямок, у зеніті розчахнулося щось на зразок велетенського тьмяного вікна, блискавки погасли; можна було подумати, що це вже кінець. Але то був тільки початок.

Південно-західний вітер змінився на північно-східний.

Гроза разом з новим полчищем ураганів збиралася відновити битву. Лютий північний вітер готувався до наступу. Мовою мореплавців таке небезпечне відновлення бурі називається «контршквалом». Південний вітер несе більше дощів, північний вітер — більше блискавиць.

Тепер навала сунула зі сходу і була спрямована на вразливе місце.

Цього разу Жільят покинув свою роботу й почав спостерігати.

Він виліз на виступ скелі, навислий над другою, майже закінченою чергою хвилеріза.

Якщо перше прясло хвилеріза знесе шквалом, то воно розтрощить і друге, ще не закріплене як слід, і, отже, уламки розчавлять Жільята. В такому разі Жільят був би вбитий на місці там, де стояв, і не побачив би, як машина, бот і вся його праця гине в бездонній прірві моря. Така розв'язка була цілком імовірною. Жільят, сповнений непохитної рішучості, рахувався з нею і навіть прагнув її. В цьому крахові всіх його надій йому залишалося тільки одне — вмерти, вмерти першим, бо машину він вважав живою істотою. Він відкинув лівою рукою волосся, що налипло йому на очі, змокріле від дощу, вхопив у руки свій вірний молот, хитнувся назад і, прийнявши загрозливу позу, почав чекати. Чекати довелося недовго.

Сигналом послужив гуркіт грому. Блідий просвіт у зеніті закрився, напад зливи вдарив з новою силою, все знову потемніло, залишився палати тільки один факел — блискавка. Моторошний наступ розпочався знову.

На сході, за стрімчаком «Людина», в безперервних спалахах блискавиці піднялася велетенська хвиля. Вона була схожа на гігантський скляний згорток. Сіро-зелена, без піни, вона перегородила собою все море. Вона підбиралася до хвилеріза. Чим ближче вона підкочувалася, тим більше здувалася: то був розмашистий вал мороку, який ішов з океану. Глухо гуркотів грім.

Вал досягнув скелі «Людина», розколовся надвоє і ринув далі. Обидва його рукави, з'єднавшись, перетворились у височенну водяну гору. Вона тепер насувалась не паралельно, як раніше, а перпендикулярно до хвилеріза. То був вал, який за формою здавався колодою.

Цей таран кинувся на хвилеріз. Удар супроводжувався оглушливим риком. Все змішалося в пінявому шумовинні. Той, хто не