Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Мусив ти, Володимире, і василевсом стати, одягти корону, ти — достойний ним бути, інакше ти не був би і руським князем… Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це…

— Пригадую, — тихо промовив Володимир.

— Одного не розумію, — закінчила Рогніда, — як міг ти, мене жоною маючи, мислити про іншу, нічого мені не сказавши, взяти нову, ще одну жону?

— Рогнідо! — приклавши руку до серця, відповів він. — Коли я йшов на брань, ні про яку царівну не мислив, укладаючи ряд з імператорами, про це не думав, але грецькі імператори суть лживі і хитрі, я їм не вірив і не вірю, через що зажадав у них руки царівни Анни…

— Видно, дуже бояться тебе імператори, якщо згодились дати свою сестру… Але Анні ти віриш?

Похмурий і суворий Володимир коротко сказав:

— Нарікши її своєю жоною, не можу й не хочу про неї говорити…

Вона зрозуміла біль Володимира, що не зраджував свого слова.

— Пробач, Володимире, — промовила Рогніда. — Я нібито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про неї… Але про себе самого скажеш?

— Про себе? Скажу…

— Тоді скажи мені правду і не бійся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царівну Анну?

Володимир довгу хвилину, заплющивши очі й стиснувши уста, мовчав, потім подивився на Рогніду й промовив:

— Бачиш, я довго думав, раніше ніж відповісти тобі, бо… про такі речі звичайно не запитують. Але ні, ти, Рогнідо, маєш право й повинна була запитати мене про це…

Він знову замовк, йому важко було говорити правду так, щоб вона зрозуміла його й не так суворо осудила, їй ці слова були потрібні, щоб полегшили рану серця.

— Гаразд, — закінчив Володимир свої думи, — я шукав не краси її, бо ніколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений її красою, але, вір мені, не любив і нині не люблю її. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила — повернув усе всп’ять… От я тобі й сказав усю правду.

— Ні! — рішуче відповіла Рогніда. — Як не повернути всп’ять Дніпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив імперією Русь, сам став василевсом, маєш жоною грецьку василісу, але… — вона затялась, — мені тебе шкода.

— Рогнідо! — крикнув він. — Ти можеш усе говорити нині, в твоїх словах токмо правда… Але не кажи, що шкодуєш мене, я не тільки василевс, а й людина.

— А я більше й не говоритиму про це, бо все сказала…

— Як усе? Що ж робити мені?

— Навіщо запитуєш мене? Ти сам обирав свій шлях у житті, я не заважатиму тобі, піду з Гори.

— Так, — зітхнув він, — тепер я розумію, що сталось, — мушу сам віднині тут мучитись і страждати, ти покинеш мене…

— Не я зробила це, а ти, Володимире.

— І це розумію…

Настало мовчання — важке, болюче. Двом донедавна рідним, близьким людям було що сказати, душі їх рвались одна до одної, як ніколи, мабуть, відчували потребу говорити. Але вони вже нічого не могли сказати — суворе життя поставило мур між ними, розривало навіки…

Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання.

— Рогнідо! — з одчаєм, від наболілого серця почав він. — Прости, винен я, сам відповім за все… Але дозволь мені одне — подбати, аби ти не мучилась, не страждала…

— Чим тепер можеш допомогти мені?

— Їдь, Рогнідо, в город отця твого Полотськ, дарую тобі всю цю землю.

— Ти дуже щедрий, Володимире, — гірко засміялась Рогніда. — Але як піду я в город отця мого, що скажуть тамтешні люди?.. Колись у Полотську мені було так добре, затишно, нині буде важко, як ніде.

— Тоді, молю, візьми собі один з городів, одбери від вельмож моїх, єгоже хощеш, дам тобі золото, срібло…

— Ні, — рішуче відповіла Рогніда, — взяти в тебе город, бути рабою твоєю, земного василевса, не можу, мати під собою твоїх вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами мені, золото й срібло — ні, за них не купиш спокою душі. І якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землі царства не шукаю, але уневіститись Христові прагну, — може, хоч після смерті душа моя матиме тишу, спокій, любов.

— Що ти замислила?

— Невже не розумієш, Володимире? Хочу постригтись у черничий образ.

— У черничий образ? — вирвалось у нього. — Ні, ти не можеш, не смієш так робити…

Рогніда враз змінилась, очі її стали суворими й грізними, обличчя вкрай блідим, просто білим.

— Чому ти цього не хочеш?

— Жона моя — черниця в городі Києві, де я сиджу князем?! Ні, це буде понад мої й твої сили, Рогнідо!

— Марно ти боїшся, Володимире! Я ж бо вже не жона тобі, стати черницею хочу не для світу, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобі, прагну спокою й тиші, ти ж і цього не хочеш мені дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тоді… тоді убий моє тіло, як убив душу…

Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гіркої образи Рогніди, вона впала на коліна, обхопила руками голову, застогнала:

— Вийми меч із піхов, убий мене, убий!

Саме в цю хвилину раптом розчинилися двері з світлиці поруч і на порозі став княжич Ярослав.

Він був надзвичайно блідий, одягнутий тільки в довгу білу сорочку, спирався на меч.

— Мамо! — крикнув Ярослав. — Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на коліна?

Нестримний і рішучий, він вихопив меч із піхов.

— Ярославе! Сину! — заволала Рогніда, підвівшись з колін. — Як ти міг встати з поламаною ногою?.. Дай мені руку, я одведу тебе до ложа.

— Я чув крик, бачив тебе поверженою на коліна, батько хоче тебе вбити…

— Ні, сину, ні, — відповіла вона. — Він мене не вбивав, не хотів, не хоче вбити… Ми тільки говорили з ним, чуєш, говорили. Іди, сину, благаю тебе… — Вона схопила його під руки, силою одвела до дверей.

Володимир стояв увесь цей час біля вікна, дивився на Дніпро й коси, але не бачив їх, коли ж обернувся, сина в світлиці вже не було, а Рогніда, схиливши голову на руки, сиділа на лаві біля столу.

Володимир ступив до неї. Він знав вдачу Рогніди — щось вирішивши, вона ніколи не змінювала свого слова. А хіба він сам щось міг змінити?! Отже, це хвилина прощання, вже довіку їм тепер не зустрічатись, не бачитись…

— Прощай, Рогнідо! — тихо промовив Володимир. — Прости мене й роби, як сама хочеш.

З уст її зірвалось