Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

із себе у 1946 році високі повноваження президента, тоді, коли післявоєнний суверенітет Фінляндії був гарантований Радянським Союзом, який так і не зумів, незважаючи на свою страхітливу міць, подолати білофінського генерала.

Такий він, Маннергейм, така його лінія.

Тому й виходить незаперечно, що «Калевала» створила фінську націю, і фіни тоді відкинули вікову звичку розмовляти й писати по-шведському і дали відсіч русифікації, що стрімголов набирала обертів і здавалася вже неподоланною, а він, Карл Густав Маннергейм, перетворив фінську націю з інородців на окраїні російської імперії на державу.

І гордими та співучими рядками «Калевали» Карл Густав Маннергейм мав повне право підсумувати своє життя:

Хоч би й як було, а все ж я

показав співцям дорогу,

путь їм дав, нагнув верхів’я,

скинув віти, дав їм стежку,

на прийдешнє дав їм вихід.

Тут от стежечка відкрилась

для співців мудріших, кращих

і на співанки багатших

в плем’ї тім, що літ доходить,

в підростаючім народі.

Замість епілогу

«НОН ОМНІС МОРІАР» — ПРОЦИТУВАЛА ГОРАЦІЯ ЛЕДІ МЮРІЕЛЬ ПАДЖЕТ. ЩО МОЖЕ, БОДАЙ КІЛЬКІСНО Й МАЛИЙ, АЛЕ ОДНОСТАЙНИЙ НАРОД. ОСТАННІ 15 РЯДКІВ — ВІЧНИЙ ЗАПОВІТ МАРШАЛА МАННЕРГЕЙМА УСІМ НАРОДАМ, І НАМ, УКРАЇНЦЯМ, ТЕЖ

Аж ось на шпилі,

На гострому, сірому камені блиснуло

щось наче пломінь.

Квітка велика, хороша пелюстки свіжі

розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все

переміг,

Що задавив і могутні дуби,

І терни непокірні.

Квітку ту вчені люди звуть Saxifraga,

нам, поетам, годиться називати її —

ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавру.

Л. Українка

«…Милий, милий пане генерале!.. Знаю, знаю, Ви вже маршал Фінляндії, але для мене (вгадайте, хто Вам пише?) Ви назавжди залишилися генералом. Здається, з додатком лейтенант. А залишилися по сонячній (хоча вже на той час осінній) Одесі — тепер пригадуєте? Жовтень, 1917–й рік. Україна, симпатичне приморське містечко, що його тамтешній, доволі оригінальний люд зве на свій манір Одеса-мама, перлина Чорномор’я тощо. Саме там ми й познайомилися тієї осені. Власне, я мала честь з Вами познайомитись і навіть на якийсь час — вельми, на жаль, короткий, — ми ніби аж заприятелювали під час вечірніх чаювань у моєму номері, де щовечора збиралося чи не найдобірніше товариство, до якого — я цим горджуся! — належали й Ви, дещо стриманий, в усякому разі, небагатослівний, як наче аж холоднуватий фін з незнайомої мені на той час країни Суомі, ледь чи не з самого узбережжя Північного… брр! Льодовитого океану. Принаймні з певної частини Скандинавського — теж мені тоді малознайомого — півострова, з країв, що їх, крім фінів, населяють шведи, норвежці і ще хто там?

Але повернуся — даруйте мою багатослівність (під осінь жінку завжди тягне до спогадів) до першопочатку. Як зараз Вас бачу. Ви щойно повернулися з румунських Карпат, з фронтів Першої світової — такий бравий-бравий кавалерист із незмінними шпорами на лакованих чоботях з високими халявами (а втім, шпори в Одесі для понту-шику я тоді теж любила носити). Здається Ви тоді після травми мовби непомітно накульгували — чи я помиляюся? А загалом — високий, підтягнений, хвацько-молодецький, бадьористий (які там ще є синоніми, підкажіть!) ледь чи не хлопець хват і зух із гвардії. Принаймні Ви тоді таким мені здалися. Із гвардійською шаблею при боці, отриманою за хоробрість. Ви й були таким насправді, і з Вами приємно було бесідувати — повірте моєму жіночому відчуттю. А ми, жінки (навіть такі, як я), рідко коли помиляємось, адже устами дитини і жінки, як відомо, глаголить істина. І таким, — хоча б у душі, бо вік є вік, і тут вже нічого не вдієш, — вірю, Ви й залишаєтесь нині, попри літа й хвороби і тисячі інших проблем, які вам доводиться вирішувати.

О, як давно то було — аж у 1917 році! — і як недавно — всього лише у 1917 році. 28 годочків тому. Але скільки води звідтоді збігло, скільки подій відшуміло-відклекотіло, і сьогодні Ви — відомий політичний і військовий діяч, глава своєї держави, її президент. Хоча прикметник „відомий“, мабуть, закреслю, надто це дрібно і банально, як для Вас. Це я можу бути відомою (бодай у певних колах), а Ви — ні. Ви — національний герой своєї, колись поневоленої батьківщини, а нині, Вашими трудами і боріннями, вільної — слава тобі Господи! Більше того, Ви — батько її незалежності, і кожен фін зокрема і вся Фінляндія взагалі пишається Вами і вірить Вам, і як ніколи згуртовано йде за Вами. І Ви таке довір’я заслужили — звагою і самовідданістю, і любов’ю до вітчизни, і талантами своїми, і чесністю та порядністю. Ви взяли державне кермо до рук, коли біля воріт Вашої Фінляндії стояв червоний ганнібал. Пригадуєте латинян: Ганнібал анте портас — Ганнібал біля воріт, це означає небезпеку, що нависає над державою. І Ви її розвіяли, подолали всі лихі хмари над вашою батьківщиною. А порятувавши вітчизну, ні дня не чіплялися за владу, як то роблять інші, Ви добровільно пішли у відставку, виконавши свою велику місію, відігнавши червоних ганнібалів від воріт Фінляндії. (Чула, чула по радіо виступ Вашого прем’єра.)

Тішу себе тим, що це я „відкрила“ Вас („відкрила“ вживаю умовно, вибачте, ради Бога!), тоді заслуженого і відомого генерала російської армії, але ще не відомого, як національного героя своєї країни. Пригадуєте, п. генерале, — тепер маршале, — скільки я доклала зусиль, аби умовити Вас погодитись на сеанс в одеської ясновидиці? Це вона Вам напророчила такий ви-исо-окий злет! Ви й справді, як вона й передбачила, посіли найвищий пост у своїй країні. Я неймовірно рада за Вас, одного з милих учасників моїх тодішніх вечірніх чаювань в одеському готелі „Лондон“! Я просто щаслива, що все збулося так, як і навіщувала Вам одеська Піфія. Досі дивуюся з феноменальних здібностей тієї віщунки, адже вона мовби читала Книгу Життя, власне, ще не написані на той час її сторінки про те, що колись з Вами буде, генерале Маннергейм, наче розмотувала клубок Вашої долі. Шкодую, що я тоді дещо несерйозно поставилась до неї, як професіоналки вищого класу (хто міг знати, що вона виявиться такою майже чаклункою?) і не розговорила її, не витягла з неї побільше див… А втім, від природи ясновидиці взагалі мовчазні й стримані — мабуть, ще й завдячуючи своєму феномену, — не люблять розповідати деталі про свої здібності, обережні, ведуть просте і зовні нічим не примітне життя. Нострадамус, король пророків — воістину король! — жив