В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

Охоронець з дитячою пикою провів нас до воріт табору, де Бон і комендант стояли біля заведеного ГАЗу. Ми не бачили Бона рік і багато місяців, і перші його словами були:

— Жахливо виглядаєш.

Це ми? На себе подивився б. Наші розрізнені свідомості зареготали, але об’єднані ми — ні. Як можна було? Наш бідолашний друг з’явився перед нами весь із клаптиків й обрізків, лялька в руках алкоголіка, його волосся порідшало, шкіра набула хворобливого відтінку гнилої рослинності в джунглях. На одному оці була чорна пов’язка, і ми знали, що не варто питати його про те, що сталося. За кілька метрів від нас, за колючим дротом, за нами спостерігало троє виснажених, недоладно вдягнених чоловіків. Ми не одразу впізнали наших товаришів — розвідника з хмонгів, медика-філософа та темного морпіха.

— Ти не жахливо виглядаєш, — мовив розвідник. — Ти виглядаєш ще гірше.

Медик-філософ спромігся усміхнутися, хоча йому бракувало половини зубів:

— Не звертай уваги. Він просто заздрить.

А темний морпіх просто сказав:

— Я знав, що ви, покидьки, перші виберетеся звідси. Щасти вам.

Ми нічого не могли сказати, тільки усміхнутися, піднявши руку в прощальному жесті, перш ніж залізти до вантажівки разом з Боном. Охоронець з дитячою пикою підняв засув і замкнув ворота.

— То що? — спитав комендант, дивлячись на нас. — Досі нічого не можеш сказати?

Насправді ми чимало могли йому сказати, але не хотілося провокувати коменданта, бо він міг переглянути наше звільнення, тож ми тільки похитали головою.

— То хай буде по-твоєму. Ти визнав свої помилки і, зрештою, тут уже нічого не скажеш, правда ж?

О так! Ніщо було справді невимовне. Коли машина від’їхала, піднявши хмару червоного пилу, від якого охоронець з дитячою пикою почав кашляти, ми дивились, як комендант іде геть, а розвідник хмонг, медик-філософ і темний морпіх прикрили очі. Тоді ми повернули і табір зник з очей. Коли ми спитали Бона про інших наших товаришів, він розповів, що лаоський фермер зник у річці, намагаючись втекти, а найтемніший морпіх стік кров’ю, коли йому міною відірвало ноги. Спочатку, почувши ці новини, ми змовкли. За що вони померли? За що померли мільйони інших у нашій великій війні за об’єднання нашої країни та наше звільнення, часто не маючи вибору? Як і вони, ми пожертвували всім, але принаймні з нами лишилося почуття гумору. Якщо подумати про це, трохи віддалившись, з найлегшим відтінком іронії, можна було посміятися з цього жарту над нами, тими, хто так охоче жертвував собою й іншими. І ми сміялися, сміялися, сміялися, а коли Бон подивився на нас, як на божевільного, і спитав, що з нами таке, ми витерли сльози з очей і сказали:

— Нічого.

Після важкої дводенної подорожі гірськими перевалами і розбитими трасами ГАЗ висадив нас у передмісті Сайгона. Звідти ми повільно, через Бонове накульгування, почовгали до дому штурмана брудними вулицями, населеними похмурими людьми. Місто було моторошно приглушене, можливо, тому, що країна знову воювала чи принаймні так нам сказав водій ГАЗу. Втомлені атаками червоних кхмерів на наш західний кордон, ми вторглися в Камбоджу і захопили її. Щоб покарати нас, Китай атакував наш північний кордон раніше цього року, десь під час мого іспиту. От тобі й мир. Нас більше турбувало те, що ми не почули жодної любовної пісеньки чи хоча б уривку поп-мелодії, поки йшли до житла Бонового кузена. Кафе на тротуарах і радіостанції завжди ставили такі мелодії, але за вечерею, хіба що трохи кращою за комендантову їжу, штурман підтвердив те, на що комендант натякав. Жовта музика віднині була заборонена, дозволена лише музика червона, революційна.

Ніякої жовтої музики в землі так званих жовтих людей? Не ми за це боролись і тепер не могли втриматися від сміху. Штурман подивився на нас з цікавістю.

— Я й не таке бачив, — сказав він. — Два терміни перевиховання, бувало і значно гірше.

Його перевиховували за злочинні спроби втечі з країни човном. У ці попередні спроби він не брав з собою родину, сподіваючись подолати небезпеку і дістатися до закордону самому, а тоді звідти відправляти родині гроші, щоб допомагати вижити, а то й утекти, коли маршрут буде безпечний. Але він був упевнений, що третя невдача призведе до перевиховання в північному таборі, звідки поки що ніхто не повернувся. Тож у цю спробу він брав з собою дружину, трьох синів та їхні родини, двох дочок та їхні родини і родини трьох родичів, і весь клан мусив виживати чи вмерти разом у відкритому морі.

— Які шанси? — спитав Бон штурмана, досвідченого моряка старого режиму, навичкам якого він довіряв.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — відповів той. — Я щось чув лише про половину тих, хто втік. Можна сміливо припустити, що друга половина не допливла.

Бон знизав плечима.

— Звучить непогано, — сказав він. — Що скажеш?

То він нас питав. Ми подивилися на стелю, на якій на спинах лежали Сонні та огрядний майор, відлякуючи геконів. Вони мовили в унісон, як тепер звикли говорити:

— Шанси ідеальні, бо ж шанси зрештою померти стовідсоткові.

Задоволені цим, ми повернулися до Бона та штурмана й, уже не сміючись, кивнули на знак згоди. Вони побачили в цьому прогрес.

У наступні два місяці, чекаючи на від’їзд, ми продовжували працювати над рукописом. Попри хронічну нестачу майже всіх товарів та зручностей, нестачі паперу не було, адже всі в місті мусили періодично писати зізнання. Навіть ми, після розширених зізнань, мусили писати їх і здавати місцевим кадрам. То були вправи в написанні художньої літератури, бо ми мусили знайти те, в чому можна зізнатися, дарма що ми нічого не робили, відколи повернулись у Сайгон. Цілком годилися дрібниці, на кшталт нестачі достатнього ентузіазму на сесії самокритики. Але точно нічого серйозного, й ми ніколи не оминали можливості дописати в кінці свого зізнання, що ніщо не може бути цінніше за незалежність і свободу.

Нині вечір перед нашим від’їздом. Ми заплатили за проїзд, наш і Бона, комісарським золотом, схованим у фальшивому дні наплічника. Шифр, яким ми з комісаром разом користувалися, зайняв місце золота — найважча з наших речей після цього рукопису, нашої останньої волі, якщо й не офіційного заповіту. Нам нема чого комусь лишати, крім цих слів, нашої найкращої спроби представити себе на противагу всім тим, хто намагався нас представити. Завтра ми приєднаємося до десятків тисяч тих, хто вийде в море, втікаючи від революції. Згідно з планом штурмана, завтра, в день нашого від’їзду, родини вийдуть з будинків по всьому Сайгонові, начебто в коротку мандрівку, менш