Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

вибудовувалася на підґрунті широко поширеного антисемітизму, який в ті часи існував в Німеччині й інших європейських країнах. Згідно з аналізом історика Даніеля Голдхагена, ці поширені упередження спрямовували по вертикалі влади і передавали звичайним німцям, які стали «добровільними гітлерівськими катами»[293].

Ненависть німців до євреїв справді була однією із причин Голокосту, проте аналіз Голдхагена має два недоліки. По-перше, історичні дані свідчать, що з початку дев’ятнадцятого століття антисемітизм в Німеччині послабшав, порівняно з сусідніми країнами, як-от Франція і Польща. Він також помиляється, применшуючи вплив Гітлерівської авторитарної системи — мережі, що прославляла расистський фанатизм, і конкретні, створені владою ситуації, як-от концентраційні табори, де механізували геноцид. Це взаємодія особистих цінностей німецьких громадян і ситуативних можливостей, створених системою фанатичних упереджень, перетворила так багато людей на добровільних або примусових катів задля своєї держави.

БАНАЛЬНІСТЬ ЗЛА

У 1963 році соціальна філософиня Ханна Арендт опублікувала класичну нині працю — «Банальність зла, Суд над Айхманом в Єрусалимі». Вона провела детальний аналіз судового процесу проти Адольфа Айхмана, нациста, який особисто відповідав за організацію вбивств мільйонів євреїв. Лінія захисту дій Айхмана була схожою на свідчення інших нацистських лідерів: «Я тільки виконував накази». Як це окреслила Арендт: «...а що стосується сумління, він [Айхман] чудово пам’ятав, що відчував би докори, лише якби не виконав отриманих наказів, тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям і найпедантичнішою ретельністю»[294].

Проте в представленому Арендт описі Айхмана найбільш вражає те, що він зусібіч видається повністю пересічним.

Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі нормальнішим, ніж я почуваюся після його обстеження», — так начебто заявив один із них, а інший виявив, що Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері й батька, братів, сестер і друзів було «не лише нормальним, а й взірцевим» (с. 53).

За результатами проведеного аналізу справи Айхмана Арендт доходить свого відомого висновку:

Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, схожих на нього, більшість з яких не були ані збоченцями, ані садистами, і в тому, що вони були і залишаються неймовірно і водночас жахливо нормальними. З погляду наших правових інституцій і наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше за усі жахи разом узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, які роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло (с. 321).

Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь — урок моторошної, сформованої думками і словами, банальності зла (с. 295).

Використане Арендт словосполучення «банальність зла» лишається актуальним і нині — геноцид вибухає в різних куточках світу, а тортури і тероризм ніде не поділися. Ми воліємо не думати про цю фундаментальну істину, вважати божевілля лиходіїв і безглузде насильство тиранів наслідком їхніх персональних схильностей. Цей спосіб мислення першою піддала сумніву Арендт, спостерігаючи гнучкість, з якою соціальні сили можуть довести нормальних людей до страшних вчинків.

МУЧИТЕЛІ Й КАТИ: ПАТОЛОГІЧНІ ТИПИ ЧИ СИТУАТИВНИЙ ІМПЕРАТИВ?

Безсумнівно, здатність людей систематично знущатися з інших чоловіків і жінок є однією із найтемніших сторін нашої природи. Мої колеги і я дійшли висновку, що серед мучителів, які роками роблять свої брудні справи, інколи можна виявити осіб зі схильностями до зла. Така ситуація вважалася нормою багато років у Бразилії, де поліцейські з дозволу влади, аби отримати «визнання», використовували тортури до «підривних елементів» чи «ворогів держави».

Ми розпочали з тих, хто застосовував тортури, намагаючись зрозуміти їхню психіку і вплив на них зовнішніх обставин. Проте нам довелося розширити аналіз на їхніх приятелів по зброї, які добровільно чи через призначення стали членами ескадронів смерті. Вони мали «спільних ворогів»: чоловіків, жінок і дітей, співгромадян і навіть сусідів, яких «Система» оголосила ворогами — соціалістами чи комуністами, які створюють загрозу національній безпеці. Декого потрібно було негайно ліквідувати, інших, хто могли знати секретну інформацію, треба було спершу змусити видати її під тортурами, і тільки тоді вбити.

Виконуючи завдання, мучителі могли почати використовувати продукти «злого генія», втілені у вдосконалюваних століттями знаряддях тортур (від інквізиції до урядів різних країн). Проте щоб дати раду з конкретним ворогом і переламати його волю, потрібно було імпровізувати. Дехто стверджує, що невинен і відмовляється визнавати провину, або ж проявляє надмірну впертість і не боїться найстрашніших тортур. Щоб мучителі почали добре виконувати своє ремесло, потрібен час і щораз краще знання людських слабостей. Для порівняння — завдання ескадронів смерті значно простіше. Сховавшись під балаклавою, з рушницями і підтримкою групи, вони могли виконувати свій громадянський обов’язок швидко і безособово: «служба є служба». Для поліцейського, який вдається до катувань, робота ніколи не буде тільки службою. Катування завжди вимагають особистих взаємин. Важливо зрозуміти і вибрати вид й інтенсивність тортур, які найбільше підходять певній особі в певний час. Помилка у виборі чи заслабке катування означає відсутність зізнання. Занадто сильні тортури — і жертва помре до свого зізнання. В обох ситуаціях мучитель не досягає мети і накликає на себе гнів начальства. Вміння ж обирати правильний вид і ступінь тортур, аби отримати потрібну інформацію, приносить солідну винагороду і похвалу начальства.

Який тип людей може займатися такими справами? Чи повинні вони бути садистами і соціопатами, щоб день у день, упродовж багатьох років, розривати тіла і знущатися зі своїх ближніх? Чи ці «працівники індустрії насильства» були виродками людства — погане насіння, злий цвіт і гнилий плід? Чи можна припустити, що вони можуть бути нормальними людьми, яких запрограмували виконувати жахливі дії за допомогою знаних і відтворювальних тренувальних програм? Чи можемо ми визначити набір зовнішніх умов, ситуаційних змінних, що перетворюють людей на мучителів і вбивць? Якщо простежимо причину цих лиходійств, і вона лежить не у внутрішніх дефектах, а швидше пояснюється зовнішніми чинниками — політичними, економічними, соціальними, історичними і досвідними складниками поліційного вишколу, — ми зможемо зробити загальні, незалежні від культури і середовища висновки. Можемо виявити робочі механізми, відповідальні за цю неймовірну трансформацію людей.

Соціологиня і експертна з Бразилії Марта Хаґґінс, грецька психологиня і експертна з тортур Міна Гарітос-Фатоурос і я провели поглиблені інтерв’ю з кількома десятками колишніх мучителів у різних округах Бразилії (опис методики і детальні результати цього дослідження можна знайти у нашій статті[295]). Міка раніше провела схоже дослідження катів, які пройшли вишкіл грецької військової хунти