Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

дверні прорізи й силкуючись заглядати за напіврозвалені кути та за розтрощені стіни. Вона не знала, чого шукала.

Але вона буде готова.

Їй було видно, що всі вони почуваються так само. Вона бачила, як знов і знов напружуються й розслаблюються волокна щелепних м’язів під скронею в Дев’ятипалого, який насуплено вдивлявся в руїни, постійно тримаючи руку біля руків’я меча, щербатий холодний метал якого виблискував намистинками вологи.

Лютар підскакував від кожного звуку — від тріску камінчика під колесами воза, від сплеску води в калюжі, від форкання якогось із коней, — сіпаючи головою то туди, то сюди й нескінченно облизуючи кінчиком язика западинку в губі.

Кей сидів на возі зігнувшись; довкола його худорлявого обличчя маяло мокре волосся, а бліді губи стиснулись у сувору риску. Ферро побачила, як він схопився за віжки та вчепився в них так сильно, що на його тонких долонях сильно виступили сухожилля. Лонгфут роззирався довкола на нескінченні руїни, розплющивши очі та трохи відкривши рота; крізь щетину на його вузлуватому черепі час від часу протікали цівки води. Йому вперше не було чого сказати — єдина невелика перевага цього Богом забутого місця.

Баяз намагався зображати впевненість, але Ферро не обманювалася. Вона бачила, як затремтіла його рука, коли він прибрав її з повіддя, щоби змахнути воду зі своїх товстих брів. Бачила, як він ворушив ротом, коли вони зупинялися на перехрестях, бачила, як він примружено вдивлявся в дощ, намагаючись визначити правильний шлях. Бачила, як у кожному його порусі виражаються його тривога й сумнів. Він знав незгірш за неї: тут небезпечно.

Цок-цок.

Крізь дощ долинув ледь чутний звук, схожий на удари молота по далекому ковадлу. Звук, із яким готують зброю. Вона підвелась у стременах і напружено прислухалася.

— Чуєш? — різко спитала вона Дев’ятипалого.

Він помовчав, мружачись у порожнечу та слухаючи. Цок-цок. Повільно кивнув.

— Чую.

Витягнув меч із піхов.

— Що таке? — несамовито роззирнувся довкола Лютар, намагаючись і собі витягнути зброю.

— Там нічого немає, — пробурчав Баяз.

Вона змахнула долонею, наказуючи всім зупинитись, а тоді вислизнула з сідла й підкралася до рогу наступної будівлі, приклавши до лука стрілу та ковзнувши спиною по шерехатій поверхні величезних кам’яних блоків. Цок-цок. Відчула, як позаду тишком-нишком іде Дев’ятипалий, вселяючи в неї впевненість.

Завернувши за ріг, вона опустилася на одне коліно та оглянула порожню площу, поцятковану калюжами та всіяну щебенем. У віддаленому кутку хилилася набік вежа з розчахнутими вікнами на вершині, під потьмянілим куполом. Там поволі щось ворушилося. Щось темне гойдалося вперед-назад. Вона мало не всміхнулася: їй є куди націлити стрілу!

Приємно було відчувати наявність ворога.

Тоді вона почула стукіт копит, і повз неї на зруйновану площу виїхав Баяз.

— С-с-с-с! — просичала вона йому, та він не звернув на неї уваги.

— Можеш відкласти зброю, — гукнув він через плече. — Це лише старий дзвін, що дзеленчить на вітрі. У місті їх було повно. Треба було чути, як вони бомкали, коли народжувався, коронувався, одружувався чи урочисто вертався з переможного походу якийсь імператор.

Він почав здіймати руки, підвищуючи голос.

— Від їхнього радісного передзвону розколювалося повітря, а з кожної площі, вулиці та даху здіймалися птахи, що заповнювали небо!

Тепер він кричав і ревів.

— А люди наповнювали вулиці! І висовувалися з вікон! І обсипали любого імператора пелюстками квітів! І радісно гукали до хрипоти!

Він засміявся, опустив руки, а високо над ним цокав і дзенькав на вітрі розбитий дзвін.

— Колись давно. Ходімо.

Кей трусонув віжками, і віз посунув слідом за магом. Дев’ятипалий знизав плечима, дивлячись на Ферро, та сховав меч у піхвах. Ферро затрималася на мить, із підозрою дивлячись на чітко окреслений силует тієї похилої вежі, повз яку пропливали темні хмари.

Цок-цок.

А тоді поїхала за іншими.

Застиглі велетні-статуї випливали з сердитого дощу парами. У всіх них обличчя за багато років стерлися так, що всі вони зрештою стали однаково безликими. Вода текла по гладенькому мармуру, крапала з довгих борід, із броньованих спідниць, із простягнутих у загрозі чи благословенні рук, уже давно відтятих на рівні зап’ястка, ліктя чи плеча. Деякі були оздоблені бронзою; їхні величезні шоломи, мечі, скіпетри, корони з листя стали блідо-зеленими й лишали брудні патьоки на блискучому камінні. Статуї випливали з сердитого дощу та зникали в дощі позаду парами гігантів, поглинуті туманами історії.

— Імператори, — пояснив Баяз. — За багато сотень років.

Правителі давнини пропливали перед очима Джезаля з загрозливою швидкістю, височіючи над розбитою дорогою. Шия в нього заболіла від видивляння вгору, а обличчя лоскотав дощ. Ці скульптури були щонайменше вдвічі вищі за ті, що стояли в Аґріонті, та подібність між ними була достатня для раптового припливу туги за домівкою.

— Зовсім як Алея Королів в Адуа.

— Гм, — гмикнув Баяз. — А звідки в мене, по-твоєму, взялася ця ідея?

Не встигнувши засвоїти це дивне зауваження, Джезаль помітив, що вони тепер наближаються до останньої пари статуй, одна з яких хилилася під підозрілим кутом.

— Зупини воза! — гукнув Баяз, піднявши одну мокру долоню й підштовхнувши коня вперед.

Перед ними не було не лише імператорів, а й дороги як такої. У землі розчахнулося запаморочливе урвище, величезна тріщина в матерії міста. Примружено глянувши за нього, Джезаль ледве побачив віддалений бік, кручу з побитого каміння та потрісканого ґрунту. За ним були ледь помітні привиди стін і стовпів та обриси широкого проспекту, що то зникав із поля зору, то повертався до нього, коли в порожньому повітрі перед ним проносився дощ.

Лонгфут прокашлявся.

— Як я розумію, далі ми цим шляхом не поїдемо.

Джезаль дуже обережно нахилився, піднявшись із сідла, й зазирнув донизу. Далеко внизу, пінячись і нуртуючи, текла темна вода, що омивала замучену землю під підвалинами міста, а з цього підземного моря стирчали розбиті стіни, потрощені вежі та розколоті оболонки страхітливих будівель. На вершині однієї хисткої колони ще стояла статуя якогось давно померлого героя. Колись його рука, напевно, була піднята у тріумфі. Тепер вона відчайдушно тягнулася вгору, неначе він благав, щоб його витягнули з цього водяного пекла.

Джезаль знову сів, раптом відчувши запаморочення, і видушив із себе:

— Далі ми цим шляхом не поїдемо.

Баяз безрадісно насупився на бурхливу воду.

— Тоді потрібно знайти інший, і швидко. У місті повно таких тріщин. Навіть навпростець нам треба пройти не одну милю, а ще треба перетнути міст.

Лонгфут насупився.

—