Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

навіть допомогли зловити кількох злочинців. Старому, який сидів у суцільних клубах диму, дуже подобались ці похвальні слова. Він знав, хто ці юнаки, правда, не знав, як з роками по всьому світі розростеться ця легендарна чутка. Але щось вони припізнювались, і він нічого не знав про найменшого з-поміж них, навіть не знав, чи був той разом із ними. І тільки-но він надумався спитати найбільшого із черешняків про малюка з золотистим скуйовдженим волоссям… Але так не годиться! — вирішив мош Тімофте, згадавши, що Урсу вилетів, мов ядро із жерла гармати. Хоч би слово сказав, як це роблять порядні люди…

Не так доймала моша Тімофте несподівана витівка Урсу, як те, що він не розв’язав йому язика, не дізнався, чи й найменшенький між черешняків був у глухих неходжених місцях…

Побачивши його зажуру, завідувач турбази підбіг до його столу:

— Вони прийдуть, моше Тімофте, чому ж їм не прийти! Я й кімнату для них підготував… Ви не турбуйтеся, прийде з ними й онучок ваш…

Старий надумав знайти на турбазі когось, із ким можна було б перекинутися словом, бо ж майже всі відвідувачі віталися з ним, вони знали його віддавна.

Але саме тоді побачив, як до зали зайшла жінка з папільйотками. Він хутенько вихопив газету з кишені й почав читати, навіть не завваживши, чи тримає її так, як треба, чи догори ногами.

Налякана стількома незнайомими обличчями й широкою газетою на тому місці, де щойно сидів старий, з яким можна було б погомоніти, жінка з папільйотками не мала іншої ради, аніж звернутися до свого чоловіка, обставленого десятком кухлів:

— Васіле! Хай мене поб’є Всевишній, якщо я збожеволіла. Але йди й сам подивись, що прийшов наш мул. Вір не вір, але він приніс на собі вовкулаку, ось підійди й сам подивись, що…

— Та хай його вечір проковтне, — відповів чоловік співчутливо й доброзичливо.

— Але ж ти знаєш, який упертий наш мул, — надокучливо правила своєї жінка. — Він не зрушить з місця, хоч кілком його бий…

— О-о-ох, о-о-ох! І хто мене напоумив завідувати турбазою!

— А хто мене напоумив стати дружиною завідувача турбази! Ти ж навіть не хочеш побачити, як вовкулака вкрав мула!

— Якщо він його вкрав, як же я його можу побачити?

Але жінка з папільйотками не могла зупинити свого млинка:

— Таж вийди хоч подивись, що нема бідолашного мула!

І вона вийшла сама, навіть не озираючись, впевнена, що чоловік піде за нею, як їй і нашіптували духи. Так воно й сталося.

І саме тоді, коли завідувач та його дружина виходили з їдальні, Урсу злазив з мула.

Ще ніколи вуха вуханя не чули стільки солідних людських похвал.

— Чудово, любий мій! Ти побив усі рекорди! І коли хто каже, що ти непорядна тварина, то він схожий на тебе, коли ти такий, який ти не є…

Мул похилив вуха, мовляв, так, і ліг на траву, щоб цілком заслужено відпочити.

Побачивши подружжя в вікні, Урсу вирішив прогнати їхній сум кількома похвалами:

— У вас чудовий мул! І витривалий, і розумний… Розумніший, аніж будь-яка інша тварина. Як його звати?

Але він не почув жодної відповіді. Бо жінка з папільйотками м’яко ковзнула біля вікна, а Васіле, метнувшись із приміщення, так закричав, що в тому крикові не було нічого людського. Юнак спантеличено похитав головою, а мул, передчуваючи щось, звівся на всі свої чотири стомлені ноги й рушив до вікна. Дуже заінтригований мовчанкою, що запала вслід за криком, він просунув голову в вікно. Коли жінка розплющила очі й побачила над собою вухату голову, вона спершу почула, як тріснули папільйотки в її волоссі, а потім уже не чула нічого, бо заплющила очі вже на багато триваліший час.

Звіддалеки долинали веселі вигуки, перекочуючись луною в усіх напрямках.

Не вигуки, а знайомі голоси гнали Урсу в долину. Охоплений неймовірною радістю, він перестрибував через кущі й валуни, через ями та інші перепони, страхітливо видовжені сутінками, назустріч тим, кому подаровано смужку світла з величезного огрому світу. Він їх швидко наздожене, адже його тіло ще зберігає силу сталі.

Урсу вибрав із ночі кілька зоряних митей, які вимріяв колись, і коли оглянувся, то побачив позад себе Лучію, узяв її за руку, й вони разом прийшли на турбазу.

Усі черешняки були там. З блискучими очима, з нетерплячим диханням, з подряпинами й синцями і — господи! — із скількома мріями й скількома спогадами!

Вони розповідали все, а потім знову починали спочатку. Марія закусила косу кутиком вуст і думала про свої голубі свічада. Дан прикривав як міг і чим міг дірки на своєму одязі й сміявся, мов навіжений. Йонел тер гулю, яка й присипляла його, і пробуджувала. Лучія дивилась на Урсу, дивилась на його великі, мов крила, долоні, Урсу дивився то на підлогу, то на стелю, Віктор час від часу вигинав спину й здригався, а потім зітхав, ніби вихопився з якогось вогню. І всі розкривалися в приголомшливі миті мовчання, недовірливо дивлячись одні на одних, але в них знову спалахували щоки після миттєвої блідості, і тоді вони знали й відчували, що будуть разом, будуть дуже довго разом…

А Тік?.. Тік був десь біля діда, і сміявся, й вихвалявся, і дивився довкола, чи слухають його, і знову сміявся, і знову вихвалявся — господи! Який же він був веселий!

Мош Тімофте заплющив очі й враз побачив його, загнаного й атакованого страхами та болями, переслідуваного жахливими щупальцями мороку. Але, розплющивши очі, побачив малюка, в очах якого було повно живого срібла, а руки він приклав до носа, хитрувато киваючи на перестрашену дружину завідувача турбази.

Примітки