Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

радив покинути спиртні напої і без будь-якого видимого приводу рекомендував пити бромистий калій.

У серпні Андрій Юхимович одержав від міського голови листа з проханням завітати в дуже важливій справі. Прийшовши в призначений час до управи, Андрій Юхимович застав там військового начальника, штатного доглядача повітової школи, члена управи, Хоботова і ще якогось повного білявого пана, якого рекомендували йому як лікаря. Цей лікар, з польським, важким для вимови прізвищем, жив за тридцять верст від міста, на кінському заводі, і був тепер у місті проїздом.

— Тут заявочка з вашої галузі, — звернувся член управи до Андрія Юхимовича після того, як усі привітались і сіли за стіл. — Ось Євгеній Федорович кажуть, що аптеці тіснувато в головному корпусі й що її треба б перевести в один із флігелів. Воно, звісно, це нічого, перевести можна, але головна причина — флігель ремонту захоче.

— Так, без ремонту не обійтися, — сказав Андрій Юхимович, подумавши. — Якщо, наприклад, флігель, на розі пристосувати під аптеку, то на це, вважаю, потрібно буде мінімум карбованців з п’ятсот. Витрата непродуктивна.

Трохи помовчали.

— Я вже мав честь доповідати років з десять тому, — говорив далі Андрій Юхимович тихим голосом, — що ця лікарня в її теперішньому вигляді е для міста розкішшю не по коштах. Будували її в сорокових роках, але ж тоді були не ті кошти. Місто надто багато витрачає на непотрібні будівлі й зайві посади. Я думаю, на ці кошти можна було б, при інших порядках, утримувати дві зразкові лікарні.

— Так от і давайте заводити інші порядки! — жваво сказав член управи.

— Я вже мав честь доповідати: передайте медичну частину до відання земства.

— Так, передавайте земству гроші, а воно вкраде, — засміявся білявий лікар.

— Це як водиться, — погодився член управи і теж засміявся.

Андрій Юхимович мляво й невиразно подивився на білявого лікаря і сказав:

— Треба бути справедливим.

Знову помовчали. Подали чай. Військовий начальник, чомусь дуже збентежений, торкнувся через стіл руки Андрія Юхимовича і сказав:

— Зовсім ви нас забули, докторе. А втім, ви монах: в карти не граєте, жінок не любите. Нудно вам з нашим братом.

Всі заговорили про те, як нудно порядній людині жити в цьому місті. Ні театру, ні музики, а на останньому танцювальному вечорі в клубі було близько двадцяти дам і тільки два кавалери. Молодь не танцює, а весь час товпиться біля буфету або грає в карти. Андрій Юхимович повільно й тихо, ні на кого не дивлячись, став говорити про те, як жаль, як глибоко жаль, що городяни витрачають свою життєву енергію, своє серце і розум на карти і плітки, а не вміють і не хочуть проводити час у цікавій розмові, і в читанні, не хочуть користуватися насолодами, що дає розум. Тільки розум цікавий і вартий уваги, а все інше дріб’язкове й низьке. Хоботов уважно слухав свого колегу й раптом спитав:

— Андрію Юхимовичу, яке сьогодні число?

Діставши відповідь, він і білявий лікар тоном екзаменаторів, що почувають свою невмілість, стали питати в Андрія Юхимовича, який сьогодні день, скільки днів у році і чи правда, що в палаті № 6 живе визначний пророк.

У відповідь на останнє запитання Андрій Юхимович почервонів і сказав:

— Так, це хвора, але цікава молода людина.

Більше йому не ставили ніяких запитань.

Коли він у прихожій надівав пальто, військовий начальник поклав йому руку на плече і сказав, зітхаючи:

— Нам, старим, на відпочинок пора!

Вийшовши з управи, Андрій Юхимович зрозумів, що це була комісія, призначена для дослідження його розумових здібностей. Він пригадав запитання, які ставили йому, почервонів, і чомусь тепер уперше в житті йому стало до болю жаль медицину. «Боже мій, — думав він, згадуючи, як лікарі тільки що досліджували його, — адже вони так недавно слухали психіатрію, складали екзамен, — звідки ж це цілковите неуцтво? Вони й тями не мають про психіатрію!»

І вперше у житті він відчув себе ображеним і розгніваним.

Того ж дня увечері був у нього Михайло Авер’янович. Не вітаючись, поштмейстер підійшов до нього, взяв його за обидві руки і сказав схвильованим голосом:

— Дорогий мій, друже мій, доведіть мені, що ви вірите в мою щиру прихильність і вважаєте мене своїм другом… Друже мій! — І, не даючи говорити Андрієві Юхимовичу, він казав далі, хвилюючись: — Я люблю вас за освіченість і благородство душі. Слухайте мене, мій дорогий. Правила науки зобов’язують лікарів ховати від вас правду, але я по-військовому кажу щиру правду: ви недужі! Вибачте мені, мій дорогий, але це правда, це давно вже помітили всі навколо. Зараз мені лікар Євгеній Федорович казав, що для користі вашого здоров’я вам треба відпочити і розважитись. Цілковита правда! Чудово! Цими днями я беру відпустку І їду понюхати іншого повітря. Доведіть же, що ви мені друг, поїдьмо разом! Поїдьмо, згадаймо минуле.

— Я почуваю себе зовсім здоровим, — сказав Андрій Юхимович. — А їхати не можу. Дозвольте мені як-небудь інакше довести вам свою дружбу.

Їхати кудись, невідомо чого, без книжок, без Дар’юшки, без пива, різко порушити порядок життя, що встановився на 20 років, — така ідея в першу хвилину здалася йому дикою і фантастичною. Але він згадав розмову, що була в управі, і важкий настрій, що його відчув, повертаючись з, управи додому, і думка виїхати ненадовго з міста, де дурні люди вважають його божевільним, сподобалась йому.

— А ви, власне, куди маєте намір їхати? — спитав він.

— До Москви, до Петербурга, до Варшави… У Варшаві я провів п’ять найщасливіших років мого життя… Що за місто предивне! їдьмо, дорогий мій!