Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

я вільний розпоряджатися ними.

Чоловік розгубився:

— А що ви скажете батькові?

— Повірте, для нього в мене потрібні слова знайдуться, — посміхнувся юнак. — Та й свій прибуток маю. Тож із ним я розрахуюся. Беріть!

— Не смію відмовлятися! — Низар засяяв. Він узяв згорток і сховав під сорочку.

— Батьку! — раптом сказала Ола. — А можна, ми Інтару дамо на дорогу додому? Він теж у Кхаабрі залишатися не хоче! А в мене є гроші… Нагорода від Мен-Риджа за коней…

— Так? — Низар уже знав про всі пригоди Оли й Інтара, подивився на хлопчика. — А я думав покликати тебе з нами.

— Я б радий, — посміхнувся Інтар. — Ви добрі, а Ола мені як сестричка стала. Але вона правду каже — дім у мене є. Там мамка… і дід… Я в Столиці живу. Мені б повернутися швидше!

— Місце на кораблі до Столиці коштує п'ятдесят золотих, — промовив Наймор. — Інтаре, я дам тобі сотню. Пане Мен-Хальфе, не хвилюйтеся, я подбаю про хлопчика.

— От здорово! — вигукнула Ола. Низар посміхнувся й кивнув.

Інтар смикнув Наймора за рукав:

— Спасибі тобі. Правда, в мене є гроші, теж від нагороди залишилися…

— Не сперечайся, я плачу! — заперечив юнак.

Хлопчик знову потяг його за руку:

— Поговорити треба, відійдімо…

Вони вийшли в коридор. Наймор замкнув двері, залишивши в кімнаті дещо ображеного Жучка.

— Що таке?

— А твій батько справді так вже зрадіє, коли довідається, що десять тисяч із його рук спливли?

— Інтаре! Це вже моя справа!

— Ні, ти мені скажи… — хлопчикові мало вірилося, що лихвар, готовий забрати в рабство дочку боржника, раптом пробачить і забуде такі гроші.

— Ти маленький нахаба, — сумно посміхнувся Наймор, — але не бійся за мене. Байки про скупих лихварів, що виганяють із дому своїх дітей через поданого жебракові мідяка, звичайно, страшні, але це тільки байки. Батько, зрозуміло, сваритиметься. Змусить відробити борг — то я відроблю. І не більше.

— І півжиття відпрацьовуватимеш? Або й усе?

— Ні, менше…

Інтар подумав:

— Найморе… Це про таких, як ти, кажуть «шляхетний» — так?

Юнак засміявся:

— А хіба не про таких, як ти? Ти Олі он як допоміг! Та й я, вважай, борг віддаю, бо знаю тебе. Незнайомого виручати я б не став, а ти он як із Олою…

— Та вона ж своя! — хлопчик затнувся, згадав, де й коли вони познайомилися. — Ну… тобто… А я не знаю чому, тільки вона своєю стала відразу, як я довідався, що з нею сталося. Не в тім же річ, що в неї батько — гончар…

Корабель відпливав за дві доби, вдень. Проводжали Інтара й Жучка цього спекотного безвітряний полудня всі троє: Наймор, Низар і Ола. Батько з дочкою гостювали в Наймора ці два дні, й Ола не розлучалася з Інтаром.

Тепер, стоячи поряд з Інтаром на причалі, Ола жалкувала, що вчорашній вечір уже в минулому.

— Ну добре, мені вже час, бо відпливуть без мене, — посміхнувся хлопчик, теж підозріло чмихаючи носом. Він потис руки чоловікам, ще раз обійняв Олу.

— Не нудьгуй!

— Буду… — тремтячим голосом промовила вона.

— Добре, тоді я теж буду, так і знай! — хлопчик і собака збігли по сходнях.

Прилаштувавшись біля борту, Інтар дивився на чоловіків і дівчинку, поки на кораблі піднімали вітрила, поки лунала команда до відплиття… Палуба захиталася під ногами й берег почав віддалятися, Жучок влігся подрімати, поклавши голову на чоботи хлопчика, а Інтар усе дивився, посміхався своїм, чмихав носом і м'яв у руках мотузку. А коли обличчя уже не можна було розрізнити, хлопчик кілька разів із силою провів рукавом по обличчю й пішов на ніс корабля. Він не став більше оглядатися на Кхаабр, який танув за кормою, дивився тепер тільки вперед. Мамка, Сорот, Ренні, Едрин, Арим, Данген — він незабаром побачить їх, усіх-усіх. Небо знає, що там трапилося в Сорота, через що він так поквапливо відправив його, Інтара, подалі від столиці, але хлопчик був упевнений: усе обов'язково з’ясує.

А зараз найрадісніше та найголовніше, що вони з Жучком нарешті повертаються додому!

Добре мати мудрих батьків, гарний дім, вчитися у школі, мріяти про університет і знати, що все у твоєму житті буде правильно… А якщо єдине, що тобі — — залишається, це «принеси, віднеси, забирайся геть», якщо твої друзі — жебрак, * сирота та старий сліпий злодій, якщо ти дивишся на світ не з чисто вимитого віконця ошатної садиби, а з придорожньої ковбані — то й своїх і чужих ти міряєш не вагою кошеля з грішми, а такими застарілими поняттями, як вірність, добро й милосердя.

І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.

А хіба може бути інакше?

Оглавление Частина I СВОЇ   Розділ 1   Розділ 2   Розділ 3   Розділ 4   Розділ 5   Розділ 6   Розділ 7