Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля

— Ні, вітер відносить дим убік! — І він відплив.

— Симпкінса теж немає, — хвилювався Муррей. — Якщо вітер пожене нафту в цей бік, шлях до порятунку буде відрізаний.

На палубу пароплава вийшов Бокко. Він тримав червоний вузлик, з якого виглядав шматок позументу його «придворного» мундира…

Вітер змінився, і палаючу нафту швидко гнало до «Задирливого».

— Кого ще немає? — запитав Муррей. — Доведеться відвести пароплав від берега.

— Людерса і Симпкінса…

— Он хтось біжить!

Це старий Людерс біг містками, навантажений рукописами. Море горіло вже майже біля місця переправи, коли Людерс підбіг і впав у шлюпку, але негайно й підхопився, виловлюючи корабельний журнал, що впав у воду.

— Де Симпкінс? — вигукнули з борту, коли шлюпка наблизилася.

— Я бачив, він… Ой, дозвольте звести дух… Він біг до резиденції губернатора. Подайте руку, голова йде обертом…

Людерса підхопили дужі матроські руки. Плоскодонна барка — пристань Острова — запалала.

— Погано, — сказав Муррей. — Для Симпкінса шлях відрізаний.

Крізь густі клуби диму Гатлінг, нарешті, побачив постать людини, що з'явилася на палубі «Єлизавети». Симпкінс біг сюди. Але на півдорозі він побачив, що полум'я перегороджує йому шлях. Якусь мить він постояв у нерішучості і кинувся по бічних містках у той бік Острова, куди ще не дійшла палаюча нафта.

«Задирливий» був уже під парами.

— Віддати якір! — скомандував Муррей. — Задній хід! Праворуч кермо! Повний хід!

Пароплав огинав Острів, йдучи в той бік, куди біг Симпкінс. Ось Симпкінс добіг до останнього корабля і всівся в очікуванні допомоги. Вітер, що змінився, застилав пароплав густим шаром диму, так що важко був дихати. Швидко спустили шлюпку.

— Швидше, швидше! Задихаюся! — кричав Симпкінс.

Нарешті його взяли на шлюпку і доставили на корабель.

Кишені Симпкінса дуже випиналися, лице розпливалося в усмішці. Помітивши допитливий погляд Гатлінга, він ляснув руками по кишені і сказав:

— Речові докази! Проте піду переодягатися, весь прокоптився…

Капітан віддав команду йти повним ходом. Жар від пожежі ставав нестерпним. Дим душив, полум'я захоплювало дедалі нові простори.

— Якби не водорості, які стримують розлиття нафти, без жертв не обійшлося б, — зауважив Муррей.

За чверть години «Задирливий» вибрався зі смуги диму. Усі полегшено зітхнули. На палубу вийшов Симпкінс. Він умився, переодягнувся та насвистував щось веселе. Вівіана дивилася на Острів. Над ним, як неосяжна, гігантська парасолька, яка дотикалася верхом високих перистих хмарин, розстелявся дим, багряний у промінні вечірнього сонця. А внизу кипіло палаюче морс. Як полум'яні стовпи, падали одна за одною високі щогли. У світлі пожежі Саргасове море, вкрите водоростями, здавалося морем, наповненим кров'ю…

Присвячую моїй дружині Маргариті Костянтинівні Бєляєвій

рошу, сідайте.

Марі Лоран опустилася в глибоке шкіряне крісло.

Поки професор Керн відкривав конверта і читав листа, вона нашвидку оглянула кабінет.

Яка похмура кімната! Але працювати тут зручно: ніщо не відвертає уваги. Лампа з низьким абажуром освітлює тільки письмовий стіл, захаращений книгами, рукописами, коректурами. Око ледь вирізняє масивні меблі з чорного дуба. Темні шпалери, темні штори. В напівтемряві блищить лише золото тиснених оправ у масивних шафах. Довгий маятник старовинного годинника рухається розмірено і плавно.

Перевівши погляд на Керна, Лоран мимоволі всміхнулася: зовнішність професора цілком відповідала стилю кабінету. Ніби витесана з дуба, важка, сувора постать Керна здавалася частиною умеблювання. Великі окуляри в черепаховій оправі скидалися на два циферблати годинника. Мов маятники, рухалися його сіро-попелясті очі, переходячи з рядка на рядок листа. Прямокутний ніс, прямий розріз очей, рота і квадратне підборіддя, що видавалося наперед, робили обличчя схожим на стилізовану декоративну маску, яку виліпив скульптор-кубіст.