Інна Роміч - Любов у спадок

«Вони всі мене бояться, — подумав Дуглас. — І правильно роблять. Благо Шотландії!» Віднедавна він не надто відокремлював його від свого власного і, як свідчила практика, недарма. Він почав нетерпляче походжати, вдивляючись у юрбу на пірсі, яка дедалі прибувала. Чорт, так і справді пропустиш дівчисько! У тому, що вона тут, Вільям не сумнівався. Його ще жодного разу не підводило чуття, а зараз внутрішній голос просто кричав про те, що він не помиляється. Як іще їй вдасться потрапити до короля? Хід його міркувань був простий: якщо ця мала мерзотниця знає про спадщину, то обов'язково спробує відняти її в свого дядечка, котрий виявився настільки люб'язним, що посів її місце. О, він добре вивчив сімейку Персі! Ці свого не попустять. Напевне, молодший братик Родеріка сам пришив його та всіх його нащадків, ось тільки дівчиська чомусь не добив.

Він мимоволі заскреготів зубами. Ейлін, Ейлін, як ти могла… Як ти могла віддати перевагу цьому англійському вискочці! Тепер він змушений впізнавати в чужій дитині твої дивовижні очі, які колись були такі дорогі, твої риси обличчя…

Сер Вільям зосереджено почав видивлятися в юрбі, що зібралася на краю пристані. Вона тут… І нікуди від нього не подінеться! Раптом увагу лицаря привернув один дивний чоловік. Міцний, блакитноокий, зі спокійним приємним обличчям, у якому водночас проглядало щось хиже. Чоловік, як і він сам, уважно спостерігав за юрбою, що сунула до кораблів. На мить їхні погляди перетнулися, й Дуглас відчув щось дивне в тому незнайомцеві. Якусь невиразну небезпеку… Ніби зазирнув у обличчя власній смерті. Холодні блакитні очі дивилися просто на нього, без жодного виразу, крім жорстокої цікавості. Дуглас здригнувся — його немов обвіяв крижаний вітер невідомого.

За мить усе минулося. Чоловік байдуже звалив на плечі мішка, зігнувся під його вагою, покрокував до далекого причалу. Дуглас пошукав його поглядом, але той начебто розчинився в загальній колотнечі. За мить він уже й забув про незнайомця, та якесь неприємне відчуття залишилося.

…Біля крайніх пірсів величаво погойдувалися на темній воді дві карраки[54] та одна ускієра.[55] На тлі маленьких фішботів вони здавалися величезними китами, що випадково спливли серед зграйки стерляді. Там панувала весела колотнеча: лицарі востаннє перед далекою дорогою перевіряли своє спорядження, навколо метушилися пажі. Неподалік походжали дебелі портові дівки, робили вихиляси крутими стегнами; сновигали різноманітні шахраї та торговці дрібним крамом, пропонуючи всіляке зілля й ласощі.

Завантаження харчами та водою подекуди вже було скінчено. Зброєносці почали обережно заводити коней, котрі впиралися, високим трапом на палубу грубої, мов незграбна рибина, ускієри.

Кілька рибалок зацікавлено спостерігали за тим, як величезні дестриєри[56] важко сходили на борт. Моряки купчились навколо мішків із провіантом і ліниво попивали ель, захоплено обговорюючи коней. Неподалік від цієї веселої групи стояли двійко молодят, з вигляду — чоловік і дружина.

Напевне, молодик вирушав у далеку подорож уперше, бо пишнотіла красуня так і висіла на ньому, не бажаючи відпускати його до самих сходнів. Її щільно облягала довга полотняна спідниця, волосся було скромно заправлене під чепець, відкриваючи високе чисте чоло без єдиної зморщечки. Величезні зелені очі горіли тривогою, вона раз у раз нервово поправляла свою хустку, недбало накинуту на плечі. Моряк, високий, трохи зсутулений здоровань, тримався поважно. Він раз у раз нахилявся до своєї жіночки й щось шепотів їй на вушко — видно, заспокоював перед розлукою.

— Видно, дорогі коники, — ліниво мовив один із моряків, заздро поглядаючи на молодят, що обіймалися. — Чуєш, та годі вам лизатись! Усю душу роз'ятрили. Моя он прощатися зі мною вже давно не ходить — удома цьомкне, й досить.

Шотландці незлобливо загиготіли.

— Діло молоде, — поважно кинув сивий лоцман, який вочевидь користувався неабиякою повагою в товаристві. — А доладна в тебе жінка, — звернувся він до хлопця. — Не боїшся залишати її тут саму? А ну, як украдуть?

Молодий моряк ніжно посміхнувся дружині й похитав головою.

— Не боюся, — відповів спокійно. — Я її краще з собою візьму!

— Молодець! — озвався ще один, смаглявий горбоносий моряк у засмальцьованому береті. — А що, хлопці, вип’ємо, щоб і на нас так чекали на березі, як на цього хлопця!

Шотландці зсунули докупи глиняні кухлі, хтось крикнув: «Ще елю!» — і про них забули.

— Фух, — витираючи мокре чоло, відсапалася Еріка, — я думала, що все, не відчепляться. Ти думаєш, ніхто не здогадався? Слухай, ти знову випростався. Зігнися!

Дік непомітно поправив пучок соломи, що з'їхав із плеча, й зігнувся.

— Вибач, забув, — сказав він, нахиляючись до самого її вуха, ніби казав щось ніжне. — А ти як?

— Нічого, — пошепки відгукнулася дівчина. — Тільки солома дуже колеться. Невже неодмінно треба було так багато її туди натоптувати?

Дівчина роздратовано глянула на нього.

— Більше ніжності в погляді, моя люба, — попередив її Річард. — Не забувай, ми ж одружені.

Він хитро підморгнув їй, і Еріка мимоволі почервоніла. Звичайно, все це жарти, але вона й так насилу погодилася на таку авантюру. Ще б пак, зображати дружину цього нахаби! Спочатку вона просто задихнулася від такої пропозиції, але