Олександра Бракен - Темні уми

ще нещодавно був складений, а зараз згортався знову. А на аркуші — фірмові реквізити Білого дому. Слова викристалізувались, я відчула, як мої очі ввіп’ялися в них, здивовано всотуючи кожне: «Шановні панове, я даю вам дозвіл на проведення тестів та експериментальних процедур із моїм сином, Кленсі Джеймсом Ґреєм, за умови, що жодних видимих шрамів не залишиться».

Світло в офісі чимраз яскравішало, вибілюючи спогади. А коли вони ще раз вицвіли, я знову опинилась у кімнаті Ізолятора, але зовсім іншій, обкладеній синьою плиточкою і сповненій гулом моніторів. НІ! — подумала я, намагаючись звільнитись з гамівних ременів, що втримували мене навпроти металевого столу. Я знала це місце.

Лампу над головою чиясь рука в гумовій рукавиці опустила ближче до мого обличчя. Кутиком ока я побачила вчених та лікарів у білих халатах, які налаштовували навколо мене якісь апарати і комп’ютери. Мою щелепу міцно зафіксували ремінцями наголівника, в той час як чиїсь руки утримували голову, поки не були під’єднані дроти та монітори. Я всіляко опиралася, викручуючи шию настільки, що запримітила стіл, на якому вишикувалися скальпелі та маленькі дрелі; я побачила власне відображення в оглядовому вікні поблизу, за яким розташовувалися кімнати для спостереження — молоде, зблідле від жаху дзеркальне відображення портретів, які згодом висітимуть на стінах по всьому таборі.

Різке світло зверху стало яскравішим, поширюючись та ковтаючи навколишню сцену. А потім усе зблякло і спогад знову змінився. Мій погляд упав спершу на руку, яку я потискала, потім на розфокусовані очі того самого науковця, якого я вже бачила раніше. Чоловіки, що снували навколо, всі мали однакову рису у своїх понурих виразах облич: порожні усмішки і ще більш порожні погляди. Випроставши плечі, я відчувала, як мене зсередини сповнює легке, тремтливе відчуття перемоги, поки я крокувала крізь головну браму в чорну автівку, що чекала на мене. Чоловік у костюмі, котрий привітався зі мною, недбало поплескавши мене по плечу, був не президентом, але він з’являвся практично у кожному наступному спогаді: виводив мене на сцену перед шкільною аудиторією, супроводжував біля столичних державних будівель, стояв перед об’єктивами камер у центрі маленьких міст. І щоразу мені передаватимуть той самий набір листочків із вказівками, що саме мені казати, і щоразу дивитимуться на мене з натовпу такі самі сповнені надії та глибокого горя обличчя. І завжди з моїх вуст злітатимуть ті самі слова: «Мене звати Кленсі Ґрей. Я прийшов до вас, щоби розповісти, як програма реабілітації у таборі врятувала моє життя».

Знову світло, цього разу від спалаху фотокамери. Коли шок від спалаху минув, я дивилась вже у старше обличчя, загартовану версію мого власного. Фотограф повернув до нас монітор, щоби показати портрет, і я побачила себе вже не хлопчиком, а юнаком — років п’ятнадцяти, може, навіть шістнадцяти. Коли ж фотограф налаштував своє обладнання знову, цього разу з іншого боку кімнати, я, поклавши руку президентові на спину, обвівши його навколо канап, провела до великого столу з чорного дерева. Трояндові кущі безнастанно шерхотіли об шибки, але я спрямовувувала його увагу на аркуш паперу, що чекав на нього, а тоді змусила його взяти в руку ручку. Підписавши, він повернувся до мене із розфокусованим поглядом і застиглою, дурнуватою посмішкою.

Минули тижні, а може, місяці чи навіть роки — я відчувала, як по моєму тілу розповзається виснаження, ланцюгами огортаючи мене довкола пояса. Потемнішало. Я не розуміла, день зараз чи ніч, але збагнула, що я у готельному номері, і то не в надто пристойному. Я витріщалася на стелю, майже цілком похована під ковдрами, коли від вбиральні відокремилася темна постать. Усе відбулося настільки швидко, що я заледве могла встежити за нею. Чоловік у чорній масці, металевий проблиск зброї — я, скинувши із себе ковдри, вдарила нападника ногою так, що він, спотикнувшись, упав назад. З пістолета пролунав негучний постріл зі спалахом, запах від нього в’ївся мені в ніздрі.

Мене перевернули на спину, чоловік рукою притис мені шию, з усієї сили давлячи на борлак. Мої руки напомацки луплять по шорсткому килиму, по тумбочці біля ліжка, і, нарешті, дістаються до його обличчя. Навіть жах, що пульсував у кожному дюймі мого єства, не завадив мені проникнути у його мозок.

СТОП! — я відчула, як з моїх губ злетіло це слово, але я не могла почути саму себе: «СТОП!»

І чоловік зупинився з безтямним поглядом людини, чий череп щойно розкрили та обдули крижаним повітрям. Він сів, поклавши пістолет на підлогу поруч себе. З кашлянням і хрипінням намагаючись вхопити хоч трохи повітря, я схопила пістолет і запхала його за пояс піжами. Доволі багато часу я витратила на те, щоби вдягнути зимове пальто, кинуте на присунуте до стола крісло, а потім я опинилася назовні, у коридорі, витріщаючись туди, де мав стояти чоловік, якому було довірено мене охороняти. І я знала, я знала, що відбувається. Я знала, що зі мною трапиться, якщо хтось знайде мене вранці живою.

Я бігла униз по готельних сходах, вийшовши крізь кухню на вулицю, за «Дампстерсом», а потім минувши парковку. Я бігла, хоч у грудях пекло вогнем, я бігла, чуючи окрики і тупіт черевиків по тротуару. Я бігла до дерев, у темряву…

— Рубі… Рубі!

Я отямилася в кабінеті Кленсі, але із таким сильним головним болем, що змушена була опустити голову між ніг, аби не обблювати себе всю.

— Вони хотіли тебе вбити, — сказала я, коли врешті до мене повернувся голос. — Хто?

— А як ти гадаєш? — сухо поцікавився Кленсі. — Той чоловік — це один із секретних агентів, котрий повинен був мене захищати.

— Але ж це безглуздо. — Я притулила тильний бік руки до чола, одночасно закриваючи очі, щоби не так паморочилось у голові. — Якщо вони возили тебе по містах і