Стефан Цвейг - Марія Стюарт

“En ma fin est mon commencement” — цю тоді ще не зовсім збагненну фразу Марія Стюарт кілька років тому вишила на парчі. А тепер її здогад справдився. Тільки в трагічній смерті полягає справжній початок її слави, тільки смерть загладить провину її юних літ перед очима нащадків, змінить ставлення до її помилок. Засуджена вже кілька тижнів з обачністю та рішучістю готується до найтяжчого випробування. Двічі вона сама, ще молода королева, була змушена дивитись, як гине якийсь аристократ під сокирою, отже, рано дізналася, що жах такого непоправного нелюдського акту можна подолати тільки героїчним самовладанням. Марія Стюарт знає, що весь світ і потомки придивлятимуться до її поведінки, коли вона як перша помазана королева зігне голову над колодою, кожен трепет, кожне здригання, зволікання тієї вирішальної миті були б зрадою її королівської слави. Тож у ті тижні чекання Марія Стюарт зосереджує всю свою внутрішню силу. Ця загалом імпульсивна жінка ні до чого не готувалася так спокійно й цілеспрямовано, як до своєї останньої години.

Отже, коли у вівторок 7 лютого слуги повідомили, що прибули лорди Шрузбері й Кент, а також кілька судовиків, на обличчі Марії Стюарт годі було помітити жоден слід переляку чи бодай лише подиву. Вона завбачливо скликає всіх своїх жінок та більшість челяді й тільки потім приймає по­сланців. Адже відтепер Марія Стюарт хоче, щоб її вірні слуги були присутні кожної окремої миті й могли б коли-небудь засвідчити, що донька Якова V, донька Марії Лотаринзької, королева, в чиїх жилах тече кров Тюдорів і Стюартів, спромоглася навіть найтяжче пережити випростано і гідно. Шрузбері, чоловік, у чиєму домі вона жила майже двадцять років, зігнув коліно і сиву голову. Голос йому трохи тремтить, коли він повідомляє, що Єлизавета не могла не дослухатися до наполегливих прохань своїх підданих і звеліла виконати вирок. Марія Стюарт, здається, не дивується лихій звістці, без найменшого руху — вона знає, що кожен жест запишуть у книзі історії — слухає, як зачитують смертний вирок, потім незворушно хреститься й мовить: «Хвала Господу за звістку, яку ви принесли. Я не могла б отримати кращої, бо ж ви повідомили мені про кінець мого життя і ласку, яку засвідчив мені Господь, умерти за честь його ім’я і його католицької церкви». Марія Стюарт жодним словом не заперечує вирок. Вона вже не хоче боронитись як королева супроти несправедливості, яку накинула їй інша королева, а хоче як християнка прийняти страждання і, можливо, вже любить мучеництво як останній тріумф, який ще лишився їй у цьому житті. Марія Стюарт має лише два прохання: щоб її сповідник міг бути коло неї й давати духовну розраду і щоб виконання вироку відбувалося не наступного ж ранку і вона мала змогу ретельно віддати останні розпорядження. В обох проханнях їй відмовили. Їй не потрібний ніякий священик лже­вчення, відповів граф Кент, фанатичний протестант, але він залюбки б прислав реформованого священика, щоб той дав їй настанови з істинної віри. Річ зрозуміла, в мить, коли Ма­рія Стюарт своєю смертю хоче засвідчити своє віровизнання перед усім католицьким світом, вона відмовляється слухати повчання про істинну віру з вуст священика-єретика. Менш жорстокою, ніж ця дурна вимога до приреченої на смерть, є відмова в проханні відсунути страту. Адже, оскільки їй лишили тільки одну ніч на готування, ті нечисленні дозволені години будуть такі заповнені, що не лишиться місця для страху або хвилювання. Умирущому завжди, і це Господній подарунок людям, буде замало часу.

Марія Стюарт із розважливістю та обачністю, які, на ли­хо, давніше були чужі їй, розподіляє свої останні години. Як велична володарка вона прагне величної смерті і з бездоганним чуттям стилю, яке завжди вирізняло її, з успадкованим мистецьким чуттям і природженою гідністю поведінки в небезпечні миті, Марія Стюарт готується до смерті як до свята, як до тріумфу, до великої церемонії. Ніщо не має бути імпровізованим, нічого не слід полишати випадку, настроєві, дія всього має бути обрахована, все має бути по-королівському пишним і разючим. Кожну сповнену значення деталь вставлено як зворушливу або могутню приголомшливу строфу в героїчний вірш про взірцеву мученицьку смерть. Трохи раніше, ніж звичайно, щоб лишився час спокійно написати необхідні листи та зосередити думки, Марія Стюарт сіла їсти, урочисто спожила символічну останню вечерю. Поївши, зі­брала навколо себе хатню челядь і звеліла налити собі келих вина. Поважно, але з ясним обличчям підняла наповнений келих над своїми вірними слугами, що всі поставали навколішки. Випила за їхнє здоров’я, а потім звернулася до них із промовою, наполегливо нагадавши всім бути вірними католицькій вірі й жити між собою в мирі. Попросила — це немов сцена з vita sanctorum, житія святих — у кожного окремо прощення за кожну несправедливість, заподіяну коли-небудь свідомо або несвідомо. Лише потім дала кожному навмисне обраний подарунок, роздала персні, самоцвіти, ланцюжки і мережива — всі дрібні коштовності, що полегшували й прикрашали їй життя, яке вже минало. Слуги навколішки, мовчки і хлипаючи, взяли подарунки, та й сама королева всупереч своїй волі розчулилася від скорботної любові вірних слуг.

Нарешті Марія Стюарт підвелася й пішла в свою кімнату, де вже горіли воскові свічки коло письмового столу. Ще багато роботи між вечором і ранком: перечитати заповіт, дати розпорядження для тяжкої ходи на ешафот і написати останні листи. Перше, найнагальніше: Марія Стюарт просить свого сповідника не спати цілу ніч і молитися за неї; хоча він живе лише за дві або три кімнати від неї в тому самому замку, граф Кент — фанатизм ніколи не має жалю — заборонив людині, яка дає духовну розраду, виходити з кімнати, щоб Марія Стюарт не отримала «папістське» останнє причастя. Потім королева написала своїм родичам: Генріху III і герцогу Ґізу; один особливий клопіт, але такий, що робить їй ще й особливу честь, гнітить її в останні години: після припинення виплати її французької вдовиної пенсії її хатня челядь лишиться без засобів існування. Тож Марія Стюарт просить французького короля взяти на себе обов’язок виплатити зазначені в заповіті суми і відправити панахиди «для найхри­стияннішої королеви, що йде на смерть як католичка, позбав­лена всякого майна». Філіпу II і папі Марія Стюарт написала ще раніше. Лишилося б ще написати тільки володарці цього світу — Єлизаветі. Але до неї Марія Стюарт уже не звертає жодного слова. Вона вже не хоче ні про що просити і ні за