Майн Рід - Вершник без голови

Фелім розповідає свою історію, надто неправдоподібну, щоб їй повірили, хоч найменш вірогідна її частина — про те, як він бачив вершника без голови, — майже не викликає сумнівів. Але він не може пояснити, що це було, і його розповідь тільки підтверджує вже висловлену кимось підозру, що та проява теж належить до злочинного задуму вбивці.

— А те, що він наплів тут про ягуарів і про індіанців, то все байки! — гукають з натовпу. — Купа брехні, щоб увести нас в оману, і край!

Суд триває заледве десять хвилин, але більшість «присяжних» уже склала свою думку. Всі ті, хто наперед ладен був повірити, що Генрі Пойндекстера вбито й що в його смерті винен Моріс Джеральд, тепер цілком переконані в цьому.

Знову зважено всі відомі раніше обставини; долучено й нові докази, щойно виявлені в хакале, і серед них найстрашніші — знайдені там плащ та капелюх зниклого юнака. Пояснення слуги мустангера, плутані й недоладні, не викликають довіри. Та й чого б їм вірити? Це ж бо вигадки співучасника. Декотрі просто не хочуть їх слухати — це вони нетерпляче вигукують: «Повісити вбивцю!»

Неначе такий вирок уже завбачено, на землі лежить мотузка із зашморгом на кінці. І хоч це тільки ласо, кращого знаряддя страти не знайти. А поперечна гілляка великого платана, що стоїть на краю лужка, цілком придатна стати шибеницею.

Починають опитувати «присяжних».

Вісімдесят чоловіків із ста висловлюють ту саму думку: «Моріс Джеральд винен і має вмерти». Здається, настала його смертна година.

А проте виконувати присуд не поспішають. Мотузка так і лежить без- діла на траві, й ніхто не хоче брати її в руки. У чому ж річ? Адже то не отруйна змія, до якої всі бояться доторкнутись.

Більшість висловилася за смертний присуд, дехто підкріпив своє слово ще й брутальною лайкою. Чому ж його не виконують?

Чому? А тому, що немає цілковитої одностайності, яка тільки й спонукає до негайної дії. Щоб досягти її, не вистачає доказів. Знайшлися серед присутніх люди, не згодні з обвинуваченням. Їх меншість, і вони не такі галасливі, проте так само рішуче сказали «ні».

Тим-то й затримується страта.

Серед цієї меншості й сам суддя — ватажок «регуляторів» Сем Менлі. Він ще не ухвалив вироку й навіть не виказав згоди з обвинувальним висновком «присяжних».

— Земляки, громадяни! — гукає він, вибравши їлить, коли галас трохи вщухає. — Я гадаю, в цій справі не все ясно, і нам слід вислухати підсудного — звісно, коли він зможе говорити. Ви ж бачите, зараз його не допитаєш. Тримаємо ми його міцно, і якщо він справді винен, то викрутитись йому навряд чи вдасться. Отож пропоную відкласти суд, поки…

— Навіщо ж відкладати? — перебиває його гучний голос, що й до того підтримував звинувачення; це голос Кассія Колхауна. — Навіщо, Семе Менлі? Вам легко отак просторікувати, а коли б це підступно вбили когось із ваших близьких — сина там чи брата, нехай і двоюрідного, — ви, певно, не були б такі добрі. Чого вам не вистачає, щоб довести вину цього мерзотника? Ще якихось доказів?

— Саме так, капітане Колхауне.

— А в и їх маєте, містере Кассію Колхауне? — озивається з натовпу голос із сильним ірландським акцентом.

— Може, й маю.

— То скажіть, щоб і ми знали!

— Бог свідок, ви їх чули тут досить. Та коли на суд впливають отакі безмізкі співвітчизники…

— Ану не смійте! — кричить той самий чоловік, що вимагав додаткових доказів. — Не забувайте, містере Колхауне, тут вам не Міссісіпі, а Техас. Добре затямте собі це, а то ваш язик доведе вас до біди!

— Я не хотів нікого образити, — відступає Колхаун, намагаючись вийти з халепи, в яку вскочив через свою неприязнь до ірландців.

— Тоді катай далі! — поблажливо гукає той ірландець.

— Так от, доказів ви маєте досить, а як на мене, то й задосить. Та коли вам потрібні ще, я можу їх дати.

— Давай!.. Давай!.. — лунає цілий хор голосів. Колхаун начебто вагається.

Панове! — починає він нарешті, так ніби звертається до натовпу з промовою. — Те, що я маю зараз вам сказати, я міг би сказати й раніш. Але я вважав, що в цьому немає потреби. Всі ви знаєте, що сталося між цим чоловіком і мною, і я не хотів, щоб подумали, ніби я зводжу з ним порахунки. Аж ніяк. І коли б я не був певен, що це він вчинив убивство, — так само певен, як і в тому, що- в мене на плечах є голова… — Він затинається, побачивши, що його останні, машинально вимовлені слова справили на слухачів дивне враження, та й йому теж стає моторошно. — Так от, коли б… коли б я не був певен цього, то й тепер не сказав би про те, що я побачив… чи, точніше, почув, бо це було вночі, і бачити я нічого не міг.

— Що ж ви почули, містере Колхауне? — запитує Сем Менлі, повертаючись до своїх суддівських обов'язків, про які на час забув, поки точилася суперечка з приводу звинувачення. — Ваша сварка з підсудним, про яку, я гадаю, всім відомо, не стосується до справи і не дає нікому підстав звинуватити вас у неправдивих свідченнях. Будь ласка, сер, говоріть далі. Що ви почули? І де це було й коли?

— Спочатку скажу коли. Це було тієї ночі, коли пропав мій двоюрідний брат, хоч про це ми дізналися, звичайно, тільки вранці. Отже, вночі з вівторка на середу.

— Вночі з вівторка на середу. Що далі?

— Я вже пішов до своєї кімнати і гадав, що й Генрі пішов до себе. Та в кімнаті було задушно, не давали спокою москіти, і я ніяк не міг заснути. Тоді я встав, запалив сигару і, трохи покуривши в кімнаті, вирішив піти на дах. Ви, певно, знаєте, що стара гасієнда має плаский дах? Отож я пішов туди, на свіже повітря, і там курив собі далі. Було десь близько півночі чи, може, трохи раніше. Напевно сказати не можу, бо я довго крутився в ліжку й не дивився на годинник. І от, саме коли я докурив сигару й хотів був дістати ще одну, я почув голоси. Два голоси. Вони долинали від річки, звідкись наче з того боку, і мені здалося, що то говорять на дорозі, яка веде до селища. Якби говорили спокійно, я навряд чи почув би ті голоси і, звісно, не відрізнив би їх один від одного. Але розмова була гучна й гостра, і мені стало