Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

class="p1">— Ну, ти ж знаєш — я не фанат у цій справі. Який із мене завідуючий?

— Тоді, напевно, ти там просто найкрутіший. На такому неофіційному положенні не менше Шалімова... Я вгадала?

— Як тобі сказати... — зітхнув Олег. — Тут усі — «Шалімови».

— Що, такі круті хлопці?

— Просто нормальний колектив. Порівняно з Харковим утричі на голову легше.

— Що ж... рада за тебе.

— Дякую. Пробач, у тебе неприємності, а я тут розхвалився...

— Нічого. Навпаки, в мене вже й настрій поліпшився. А... як в особистому житті?

— Нормально, — відповів Олег.

— Нормально, чи добре? — подумавши, запитала вона.

— Можна сказати, що й добре.

— Що ж, я тебе вітаю.

— Дякую. А в тебе як?

— А в мене — як завжди. Обоє незручно замовкли.

— Ну, що ж, Олег Вікторович... Приємно було поспілкуватися з вами. Рада, що все гаразд...

Олег продовжував мовчати, смикаючи телефонний шнур.

— ...Хоча, якщо чесно, то я знала, що ти ніде не пропадеш. За тебе можна не хвилюватися. Є такі люди, які через будь-які неприємності йдуть рівно, не скидаючи обертів. І не звертають уваги на стусани долі.

— Дякую за комплімент, — сказав Олег. — Передавай привіт усім, кому вважатимеш за потрібне.

— Передам, — пообіцяла Ірина. — Бажаю всього найкращого.

— Я тобі також, — відповів Олег. У трубці залунали короткі гудки.

— Старі харківські знайомі, — промовив Олег, кладучи її на апарат.

— Розумію, — відповів Ілля. — Вельми вдячний за компліменти від імені хірургічної служби району...

— Їж на здоров'я, — не надто натхненно відповів Олег, виходячи.

***

Сидячи біля койки доволі древнього діда, Голоюх тлумачив бабуні, яка також була поруч:

— Розумієте — немає значення, яку операцію роблять хворому. Запас крові повинен бути в лікарні завжди. Раптом станеться якась кровотеча, абощо... Якщо крові не буде під руками, хворий просто може померти, не буде чим його рятувати. Тому ми й повинні самі про це турбуватися. Отож, перебалакайте з вашими родичами, близькими, знайомими, сусідами... І на завтра, до дванадцятої — я вас прошу — щоб було два донори. Добре?

Бабуня виглядала молодшою від діда і достатньо прудкою, як на її роки.

— Розуміємо, лікарю, — сказала вона. — Піду сьогодні по родичах, попитаю...

— Попитайте, — погодився Тарас.

***

Коли Олег удруге увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь знову вказав йому на трубку:

— Ну, на тебе попит сьогодні. Знову міжміський.

— Алло?

— Олег? — відразу накинувся на нього Якимець. — Ти чому мобілу не носиш? Я вже півдня дзвоню!

— Та ношу я... — спантеличився Олег. — Ношу. На операції був. Щойно розмився. Тільки що вийшов із операційної... — Лікар змучено підняв очі до стелі.

Медвідь лише похитав головою, слухаючи цю брехню.

— Добре, — рішуче сказав Якимець, — замнемо.

— Слухай, — перебив його Олег, — може, я увечері передзвоню? Повір, у мене нічого нового, а в нас тут день донора на носі, я такий задовбаний...

— Який день?

— Донора, — повторив Олег. — Це довго пояснювати, та ти й не зрозумієш.

— Звичайно, я ж крутий — пальці «веєром», дві звивини, й ті майже прямі...

— Ну, цього я не казав, — запротестував Олег, — ти вже мені не приписуй! Просто ти працюєш не в державній системі та відвик від дурні, з якою ми стикаємося щодня.

— Гаразд, — погодився Володя. — Я не маю схильності ображатися. До того ж, у мене гарний настрій.

— Поздоровляю...

— Так ось, — продовжував Якимець, — можеш спокійно згортати свої справи і повертатися.

— Як це? — не зрозумів Олег. Це було те, що він найменше сподівався почути.

— Просто. Вважай, що ти свою функцію виконав. І, мушу визнати — успішно.

— Не зрозумів, у тебе що — вже все гаразд?

— Саме так. Хоча, за великим рахунком, у мене завжди все було гаразд. Просто іноді я в цьому сумнівався. А тепер повністю позбувся цієї придурі. Ось так.

— Нічого собі... — Олег не міг приховати здивування. — Я бачу, ти навіть критично все усвідомлюєш?

— Так.

— І як тобі вдалося?

— Ну... Приїдеш — розповім. А якщо у двох словах — вилікували. Знайшов одного класного спеца, який зміг розібратися і допомогти. Не без твоєї допомоги, звичайно. Це однозначно.

— Якого спеца?

— Не бійся, не шарлатана. Вчений, психіатр із ім'ям, доцент. Усе, як належить. Із Дніпропетровська. Ось так. А твоя інформація відіграла певну роль. Так що тобі вдячний — не те слово. Приїдеш — розповім. Твоїм працевлаштуванням я вже займаюся.

— Чекай-чекай! — вигукнув Олег. — Яким працевлаштуванням? Я не можу ні з того ні з сього все покинути й зірватися! Це відпадає.

— Як це? — не зрозумів Якимець. — Ти вже мені у Харкові таке плів. І що — знову?

— Дуже просто. В мене хворі, справи... особисте життя, врешті-решт!

— Яке ще особисте життя? — мало не загорлав Якимець. — Ти що, там бабу собі знайшов?

— Ну, це не зовсім той вираз, — скривився Олег, — але думаєш у потрібному напрямку.

— Та ти що, зовсім озвірів за кілька місяців у тій дірі?! — зірвався Володя. — Чувак, які баби?! Та я тобі тут десять штук знайду! Олежко, ну, не страждай хернею... Кидай усе до біса, я тобі вже місце підшукав. Тихе й спокійне. Тут діагностичний центр відкривають...

— Який ще діагностичний центр?

— Платний. Приватний. Для еліти. Апаратура за світовими стандартами. Будеш як людина працювати. Моя фірма бере участь у внутрішніх роботах. Дурню, там євро кругом! Та й премія на тебе чекає, за успіхи в детективній діяльності. Давай. Тиждень сроку тобі на розкачку та переїзд.

— Володю... — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував... Ти з глузду з'їхав...

— Ні, це ти з глузду з'їхав! Зовсім здичавів у тій дірі!

— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.

— А коли будеш готовий?

— Не знаю.

— Це атас... — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від