Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

виголошуєте монологи із п'єс сучасних драматургів. Це довго і нудно. То не для справжньої артистки заняття. На таких монологах ви кар'єри не зробите. Повірте мені. Моя вам порада: поверніться… лицем до Адама. Хай він благословить вас…

Єва підвелась, як струнка лань. У неї були страшенно гарні ноги. Сідалковський заплющив очі. «Природа жорстока, — подумав він, — рідко кого, як мене, наділяє усім. До жінок особливо: одним, переважно негарним, вона дає розум, нерозумним — красу».

Єва переступила те, що годину тому називалося багаттям, і пішла.

— Прощайте, Євграф.

— Куди ви, Єво?

— У Єви теж є своя гордість.

— Я в цьому не сумніваюсь, Єво, але…

Вона його не слухала. Єва йшла в ніч. Не в темну, а в серпневу, з напнутим усіма вітрами шатром неба і з підвішеними на ньому ліхтарями зірок, які не давали ні світла, ні тепла, бо висіли вже занадто високо. Метеорити, яких у серпні так само багато, як і помідорів, спалахували і, падаючи з неба, обсмалювали собі хвости. Щось у них було спільного: в Євграфа і Єви.

Єва йшла. Йшов і Євграф. Але куди? Вони йшли на станцію. На ту, звідки поїзди ходять у різних напрямках. Нічну тишу прорізав сумний, як спогад про дитинство, гудок паровоза, котрий, певне, маневрував по вузькоколійці: то на станцію, то в депо, то на одну колію, то на другу. Сідалковський — як у дитинстві, так і тепер — не зовсім чітко уявляв собі, навіщо це робиться. Маневри паровоза нагадували йому дитячу гру в піжмурки, коли щоразу доводиться ховатися у нову схованку, яку заздалегідь ніколи не передбачиш..

— Сідалковський, верніться. Мене не треба проводжати.

— Я не можу не проводжати вас.

На пероні стояли мовчки. Єва сіла на якийсь товарняк, навіть не поцікавилась, куди він йде… Знала, що на Фастів.

— Звідти вже доберусь, — сказала вона. — Через Фастів ходять усі поїзди.

— Не всі, Єво…

Вона його не зрозуміла, бо коли у жінки говорить серце, тоді в неї мовчить розум. Поїзд відходив. На душі у Сідалковського було як у кімнаті, з якої несподівано винесли старі, уже нікому не потрібні речі, але без яких раптом стало тоскно і сумно. Він обійняв її і хотів було сам, не знати для чого, поцілувати. Єва відсторонила його красиве навіть у темряві лице рукою.

— Уже пізно, Сідалковський, — вона більше не називала його Євграфом.

У темно-синьому серпанку довго світилися червоні вогники, а на пероні бовваніла сіра одинока постать Сідалковського…

РОЗДІЛ XXVI,

в якому розповідається про елегантність, моду, приїзд незнайомого, загадкові написи, словниковий фонд, нове знайомство, ще одну несподівано розгадану таємницю, розчарування Грака, лист до Сідалковського і життя, яке хотілося розпочати спочатку

— Коли я випиваю чи навіть тримаю цигарку в руках, то намагаюсь, щоб усе це було красиво, Грак, елегантно, — ці слова Сідалковського були, очевидно, вершиною його філософського ставлення до життя. — Я п'ю не так, як ви, Грак. Я п'ю по-європейськи. А що робите ви? Ви коли-небудь ставили навпроти себе дзеркало? Раджу поставити і, випиваючи, глянути на себе. Вам повинно стати соромно. А втім, вибачте… Я забув, що таке почуття, як сором, вам теж незнайоме.

Грак мовчав. Він, не мовлячи ні слова, носив хмиз, готуючись до прощальної вечері, на яку були запрошені спиридонівські керівники. Була дана відповідна вказівка діду Трифону: наловити вдосталь риби для потрібної юшки, в яку для присмаку збиралися кинути ще й курку…

Голові колгоспу сподобалася «Мегацета», і він ще не втрачав надій відкупити її в Грака. Той хоч і не мав на неї ніяких прав, але пообіцяв погодитися продати колгоспові амфібію.

— От ми приїхали на цій амфібрахії, — Сідалковський ударив рукою по корпусу «Сором'язливої красуні». — Потвора, а не машина. Дракон з Галапагоських островів. Але її можна прикрасити, пофарбувати, зняти оцей жаб'ячий колір. Ні, Грак, життя треба прикрашати самому. Його треба робити гарним. Думаєте, у вас Зося погана? Помиляєтесь, Грак-Чудловський! Так вам, здається, більше подобається, хоч ви спочатку були й проти такого прізвища? Більшість великих, Грак, були малі, але мали великі, подвійні прізвища… Але зараз я хочу сказати вам про Зосю. Зніміть з неї оту міні-спідничку. Міні-спідничка для Зосі — не інтрига. Не з такими ногами інтригувати мужчин. Повірте мені.

Грак, не розгинаючись, продовжував займатися своїми справами, викладаючи з «Мегацети» залишки продуктових запасів і, здавалося, не слухав Сідалковського. Та Євграфові, судячи з його виразу на обличчі, й не потрібні були слухачі. Він скоріше за все говорив сам собі. Говорив натхненно і був переконаний, що й гарно.

— Моду треба диктувати самому, Грак. Гарне — завжди модне. Повірте мені. Гляньте на мене, чорт би вас забрав з вашими ондатрами! Що ви там у них перевіряєте? Залиште їх у спокої — Ховрашкевич перевірить без вас. Не беріть так багато на себе. Щось залиште і людям… От ви шукали неіснуючого золота, Грак. Хотіли ним себе прикрасити, змістовно збагатити. Я ж себе прикрашаю і збагачую сам. Без золота. Використовуючи свої природні дані. З точки зору моєї — гадаю, колишньої, бо тепер, Грак, признаюсь вам, у мене дещо інші плани, — подруги Ії, я трохи старомодний. Вона ж сучасна. За її словами виходить, що я не здатний сліпо, як кошеня, наслідувати моду. Та вона цього не розуміє: я можу, але не хочу. Я сам собі законодавець мод. Вона не розуміє, що мода — це ті ж пасати: приходять і відходять. А сліпо наслідувати усіх — мені не дозволяє цього робити мій інтелект. Чуєте, Грак? Інтелект! Скажіть, а у вас є інтелект? Мовчите, Грак. А я не мовчу: у мене він є. От відчуваю. Саме тому нікого не наслідую і не копіюю…

— Окрім Європи, — кинув першу післяполудневу репліку Грак. — У тебе ж усе європейське: одяг, манери, погляди, навіть вікно на кухні — і те виходить у Європу…

— О боже, Грак! У вас жовчі більше, ніж совісті й знань. Ця жовч колись вам коштуватиме життя. Якщо ви негайно не почнете її економити. Дивіться, бо розпливеться, і тоді не допоможуть навіть найкращі представники з відділу реанімації. Ви хочете мене дослухати чи ні? Я хочу закінчити свою думку. Я одягаюсь просто, елегантно, але з шиком. Я відчуваю себе. У мене до цього природжений талант. Я знаю собі ціну. Без скромності, я подобаюсь багатьом, бо вмію це робити. Ви не ображайтесь, Грак, але ви нездара. З вашими наполеонівськими даними ви могли піти значно далі. Але у