Стефані Маєр - Світанок

Один кутик його рота сумно загнувся.

— Я б теж спробував захистити тебе від цього, якби знав як. Але ж ти ніколи не належала до категорії нервових, правда?

Я усміхнулася у відповідь, крізь зуби зробивши вдих, який обпік мені горло.

Чарлі неуважливо поплескав себе по животі.

— Щось придумаю. У нас іще є час усе обговорити, правда ж?

— Правда, — пообіцяла я.

В якомусь сенсі це був дуже довгий день, а в якомусь — неймовірно короткий. Чарлі спізнювався на вечерю — Сью Клірвотер запросила його та Біллі. Оце буде сумний вечір, та Чарлі хоч поїсть нормальної їжі; я раділа, що хтось намагається врятувати його від голодної смерті, оскільки сам він куховарити не здатен.

Напруга не відпускала цілий день, і від цього хвилини текли повільно; Чарлі так і не розслабив закам’янілих плечей. Проте зараз він не квапився йти геть. Він передивився дві гри — на щастя, занадто занурений у власні думки, щоб помічати Емметові масні жарти й натяки, які ставали дедалі виразнішими й усе менше стосувалися футболу, — потім послухав коментарі після матчу, тоді новини, й не хотів рушити, поки Сет не нагадав йому про час.

— Чарлі, ви хочете, щоб моя мама й Біллі хвилювалися? Ходімо! Белла та Нессі до завтра нікуди не дінуться. Час уже нам кинути щось за драбину, га?

В очах Чарлі було прозоро написано, що він не вірить Сетовим словам, проте він дозволив Сетові вийти з будинку й попрямував за ним. І тепер, коли він завагався у дверях, сумнів нікуди не подівся. Хмари тоншали в небі, дощ припинився. Можливо, перед самим заходом навіть сонце встигне випірнути.

— Джейк казав, що ви збиралися виїхати, не попередивши мене, — пробурмотів Чарлі до мене.

— Я не хотіла так чинити, якби був інший шлях. Ось чому ми й досі тут.

— Він сказав, що ви можете ще на деякий час залишитися, але тільки якщо я не розкисну і здатен буду тримати язика за зубами.

— Так… але я не можу пообіцяти, що ми ніколи не поїдемо, тату. Усе так складно…

— Без подробиць, — нагадав він мені.

— Справді.

— Але якщо вам усе-таки доведеться поїхати, ти ж до мене навідуватимешся?

— Обіцяю, тату. Тепер, коли ти знаєш достатньо, гадаю, все спрацює. Я триматимусь якомога ближче до тебе.

Якусь хвильку він покусував губу, а тоді нахилився до мене, обережно простягаючи руки. Я перенесла вагу Ренесми (яка зараз дрімала) на ліву руку, зціпила зуби, затамувала подих і легенько обвила праву руку навколо його теплого м’якого пояса.

— Тримайся якнайближче, Білко, — промурмотів він. — Якнайближче.

— Я тебе люблю, тату, — прошепотіла я крізь зуби.

Він затремтів і відхилився. Моя рука впала.

— Я теж тебе люблю, дитинко. Що б не змінилося, але це не зміниться ніколи… — Чарлі торкнувся пальцем рожевої щічки Ренесми. — Вона дуже на тебе схожа.

Я намагалася відповідати недбало, хоча почувалася напруженою.

— Більше на Едварда, гадаю, — на мить я завагалася, а тоді додала: — У неї твої кучерики.

Чарлі здригнувся, а далі фиркнув:

— Ха! А таки правда! Ха! Дідусь! — він недовірливо похитав головою. — А мені колись дадуть її потримати?

Я вражено кліпнула, але швидко опанувала себе. Зваживши все якусь мить і поглянувши на Ренесму — вона, здавалося, глибоко спала, — я вирішила, що доведеться покластися на удачу, коли вже сьогодні все так добре складається…

— Ось, — мовила я, передаючи йому дочку. Він автоматично склав руки в незграбне кубельце, і я поклала на них Ренесму. Тіло його було не таким гарячим, як її, але я миттю відчула, як у мене зашкребло в горлі від тепла, що текло в нього під тоненькою шкірою. Від мого мармурового дотику в нього зосталася гусяча шкіра. Не знаю, то була реакція на мою температуру — чи, може, чисто психологічне.

Чарлі тихенько забуркотів, відчувши її вагу:

— А вона… дебеленька.

Я насупилася. Мені вона здавалася легенькою, як пір’їнка.

Мабуть, усі мої відчуття ваги й міри збилися.

— Дебеленька — це добре, — зауважив Чарлі, уздрівши мій вираз. А потім пробурмотів сам до себе: — Їй ліпше бути міцненькою, коли наокруж коїться таке божевілля, — він легенько погойдав її на руках із боку в бік. — Наймиліше немовля з усіх, що я бачив… включно з тобою, дитинко. Вибач, але це правда.

— Я й так це знаю.

— Миле немовля, — повторив він, але цього разу слова були схожі на квоктання.

Я вже бачила нове почуття на його обличчі — бачила, як воно помалу зроджувалося там. Чарлі так само легко піддався її чарам, як і всі ми. Дві хвилини в нього на руках — і він уже в її руках.

— Можна мені прийти завтра?

— Звісно, тату. Певна річ. Ми нікуди не подінемося.

— Краще вам і справді ніде не діватися, — суворо сказав він, але обличчя його було м’яким, адже він і досі споглядав Ренесму. — До завтра, Нессі.

— Ні! І ти туди ж!

— Га?

— Її ім’я Ренесма. Рене плюс Есме, злиті в одне. І жодних варіацій, — я силкувалася заспокоїтися, при цьому глибоко не вдихаючи. — Хочеш знати її друге ім’я?

— Звісно.

— Карлі. Через «К». Як Чарлі плюс Карлайл, злиті в одне. Усмішка осяяла обличчя Чарлі, і від неї навколо очей проявилися зморшки. Мене це заскочило зненацька.

— Дякую тобі, Білко.

— Дякую тобі, тату. Стільки всього так швидко перемінилося! У мене й досі голова йде обертом. Якби зараз тебе не було поруч зі мною, я не знаю, як би я взагалі не втратила… ґрунту під ногами…

Я збиралася сказати «не втратила себе». Але для нього це буде забагато.

У Чарлі забурчало в животі.

— Ходи поїж, тату. Ми нікуди не подінемося.

Я згадала, як сама почувалася, коли вперше діткнулася цієї казки: здавалося, що все зникне з першими променями ранішнього сонця.

Чарлі кивнув і неохоче повернув мені Ренесму. Він кинув оком мені за спину — в будинок; якийсь час, поки він роздивлявся велику світлу кімнату, очі його були якимись дикими. Усі й досі були там, окрім Джейкоба, котрий здійснював рейд у холодильнику на кухні. Аліса напівлежала на нижній приступці сходів, а Джаспер поклав голову їй на коліна; Карлайл схилив голову над грубезною книжкою; Есме щось наспівувала собі під ніс, роблячи нотатки в блокноті; Розалія та Еммет попід сходами будували фундамент грандіозного карткового будиночка; Едвард перемістився до піаніно і щось собі тихенько награвав. Не було жодного знаку, що день завершується, що вже час вечеряти або