Симона Вілар - Лазарит

– Кішон і Афлек, на одній із них був навіть водяний млин, збудований хрестоносцями, однак згодом зруйнований сарацинами. У долинах цих річок є і чисті джерела, – пояснив граф, але, коли Річард забажав туди пройтися попити джерельної води, запротестував, мотивуючи це тим, що багато хрестоносців, які вирушають по джерельну воду, гинуть від стріл лучників-курдів, котрі там чатують на них. Ця місцевість доволі далеко від табору й погано охороняється.

– Дурниці, – ще дужче спохмурнівши, повторив Річард.

Про це свідчили лише брови короля, що зійшлися на переніссі, – нижню частину його обличчя, як і в самого Генріха, затуляв край тюрбана. Це дозволяло Річардові розгулювати табором непізнаваним. Хоча хто міг припустити, що король Англії, який привів під Акру своє військо, замість того, щоб разом із союзниками вивчати мапи, попиваючи під дашком прохолодні напої, за нестерпного пекла піде валандатися серед шатер, заглиблюючись і в такі деталі, як розташування кухонь, конов’язей і навіть помийних ям? Іноді Річард запросто заводив балачку з мешканцями табору – лучниками, ченцями, пораненими вояками, кухарями і слугами. На майданчику, де тренувалися воїни, один молодий лицар попросив показати, як управлятися з бойовим ланцюгом, і король дав йому невеличкий урок володіння цією смертоносною зброєю.

Троє засмаглих начорно християн-пуленів, які сиділи під полотняним навісом, запросили його скуштувати з ними впійману нещодавно кефаль, і Річард умостився на запилюженій рогожці, спровадивши герцога Шампанського, наче юного пажа, у намет маркітанта за вином. А коли Генріх повернувся, один із пуленів – колишній мешканець Акри – поважно розповідав:

– Від фортеці Гази на півдні аж до самісінького Сідона ніде нема такої кефалі, як у цій затоці. Коли в таборі спокійно, ми користуємося кожною нагодою, щоб порибалити. Потім, почистивши рибу, ненадовго занурюємо її в киплячу олію і тільки після цього кладемо на решітку над вугіллям…

Коли попутники пішли далі, Річард здивовано промовив:

– Присягаюся руків’ям свого меча: вони, виявляється, люблять цей край, де немає нічого, крім спеки і мух!

– Це не завжди так, мій коро… тобто, Діку, – мовив граф Шампанський, і його зеленаві очі мрійливо затуманилися. – Я бачив тутешню благодатну осінь, бачив і весну. Дощі тут ідуть світлі й теплі, і тоді всі околиці, наче килимом, укриваються квітами. Навіть у річці розпускається дивовижне блідо-блакитне латаття, схоже на ефемерну зірку. Морські черепахи виповзають на берег погрітися на сонечку, повсюди щебечуть пташки. Мені подобається бувати на березі вдосвіта, коли вітер іще свіжий і лише перше сонячне проміння нагадує про те, що день буде палючий. У ранковому мареві затока дихає ароматами моря, повітря прозоре, і видно вежі Хайфи на півдні та білі скелі Рош ха-Нікра на півночі…

Річард поплескав Генріха по плечу.

– Ти говориш, як справжній трубадур, любий племінничку! Мені відомо, що поезія та музика супроводжують закоханих. А ти, як з’ясувалося, закоханий у цей край!

Граф Шампанський розсміявся і зітнув плечима під білою накидкою, що захищала його від сонця.

– Це Свята земля, Діку. Її або приймаєш усім серцем, або ні.

Річард замислився. Він прагнув сюди, сповнений любові до землі, по якій ходив сам Спаситель, хоча в Писанні не зазначено, чи відвідував Христос Птолемаїду, як називали Акру в сиву давнину. Але ця любов виявилася надуманою: поки що він не бачив тут нічого привабливого для себе. Простий собі шматок висхлої землі, що його треба завоювати. Однак дехто вважає цю землю обітованою, і його небіж, молодий Генріх де Шампань, схоже, теж до таких належить. І на це слід зважати.

Прогнавши порожні думки, Річард знову взявся вивчати укріплення Акри – тепер уже значно ґрунтовніше. Коли кораблі його флотилії ще тільки наближалися до берега, він зауважив, що мури фортеці зведено інакше, ніж прийнято в Європі, – жодна з будівель не мала гострих кутів, скрізь камінна кладка плавно заокруглювалася. Уперше так почали будувати оборонні споруди ромейські інженери, переконавшись, що заокруглені кути краще витримують удари кам’яних ядер стінобитних машин. Між вежами тягнувся потужний мур із масивних кам’яних блоків, що спирався на могутній гласис[138] й із суходолу був оточений глибокими ровами, а з моря – кам’яним молом, що впирався в скелю зі знаменитою Мушиною вежею, об яку так безславно розтрощилися надії галасливого Леопольда Австрійського взяти Акру з води.

Нарешті Річард скрушно промовив:

– Неймовірно, скільки сили, крові й часу забрала ця облога! Але ж перші хрестоносці захопили Акру за якихось двадцять днів!

Проте Генріх поквапився уточнити:

– Діку, все, що ви перед собою бачите, звели не сарацини, а правителі Єрусалимського королівства. Раніше Акра була невеличким приморським містечком із ромейською цитаделлю, обгородженим благенькими стінами, напівзруйнованими від часу. Місцевість тут була заболоченою, водовідвідних каналів не існувало, і караванні шляхи обминали її тими он узвишшями. Зате зараз, – мало не з гордістю вигукнув молодий граф, – фортеці Акри такі, що на їхніх шляхах можуть розминутися два вози!

– І як же примудрилися втратити таку цитадель?! – Річард звів очі до неба, гнівливо трусонувши кулаками.

Генріх Шампанський натужно видихнув.

– Місто і фортецю здали без бою. Жослен де Куртене, нащадок графів Едеських, якому король Ґвідо доручив за своєї відсутності захищати Акру, вирішив відчинити браму перед Салах ад-Діном. Після того як султан милостиво випустив за викуп мешканців Єрусалима, Жослен де Куртене вважав, що чинити опір немудро. Самі ж міщани готові були захищатися зі зброєю. Однак слава милосердного завойовника летіла попереду Саладіна, і Жослен злякався, що, коли він не піде на поступки, сарацини виріжуть в Акрі всіх без винятку…

– Прокляття! – люто вилаявся Річард. Обидва йшли далі, зберігаючи гнітюче мовчання.

Так вони пробродили до самісінької темряви. Граф Шампанський почувався таким виснаженим, що, повернувшись у стан Плантагенета, відразу пішов спати. Король же у своєму шатрі пильнував аж до ночі. Він скликав начальників загонів і разом із ними засів за мапами. Час від часу спалахували палкі суперечки, Річард щось пояснював, креслив вуглиною на пергаменті схеми укріплень, і, врешті-решт, почали з’ясовуватися певні контури спільного рішення.

За цей час Річарда наважилися потривожити лише двічі.

Першим був посильний від короля Філіпа, який цікавився, коли англійський Лев готовий буде скликати велику військову раду. Річард усміхнувся у свою золотаву борідку. Його потішило, що король Франції, який полюбляв нагадувати: Левове Серце – васал Філіпа, не наважувався призначити час наради без нього.

– Якщо не помиляюся, завтра повинен зібратися конклав ордену Храму, – зауважив Річард. – Думаю, варто дочекатися, поки лицарі оберуть нового магістра ордену, щоб і він міг узяти участь у нараді.

Так Річард виграв іще один