Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

камеру й заклав у неї нову касету з плівкою. Перевірив бліц. Лампа сяйнула, на мить засліпивши йому очі, і він аж заточився. Потім почекав, доки очі знову звикнуть до темряви, почепив апарат на шию, і в цю мить в око йому впав монтувальний ломик, що лежав у кутку багажника серед масного ганчір’я. Дженнінгс витяг його, оглянув і застромив за пояс, а тоді тихенько зачинив багажника і подався в бік іржавої залізної огорожі. Від землі тягло холодною вогкістю, він скоро змерз і дрібно тремтів, ідучи попід огорожею в пошуках воріт. Та воріт усе не було. Дженнінгс перевірив, чи надійно висить апарат, виліз на стовбур дерева, що росло під самою огорожею, і ступив на горішню залізну перекладку. На мить утратиь рівновагу, похитнувся, і, роздерши пальто об гострий шпичак, важко гупнув додолу. Опинившись по той бік огорожі, він звівся на ноги, поправив на шиї камеру й рушив у глиб кладовища. Небо дедалі ясніло, і тепер Дженнінгс уже міг розгледіти навколо себе могили та побиті надгробки. Ті кам’яні боввани, хоча й поруйновані безжальним часом, справляли враження справжніх витворів мистецтва. Їхні потемнілі й потріскані кам’яні обличчя холодно й відчужено споглядали нічних гризунів, що шастали між могилами.

Незважаючи на вогкий вранішній холод, Дженнінгс відчув, що починає упрівати. Нервово озираючись, він посувався далі. І весь час йому здавалося, ніби за ним хтось спостерігає. Він поминав статую за статуєю, і всі вони неначе проводжали його своїми порожніми очима. Дженнінгс зупинився, щоб заспокоїтись і звести дух. Поглянув угору. Просто перед ним височіла величезна фігура ідола, що дивився на нього згори вниз із застиглим на кам’яному обличчі гнівом. Дженнінгса наче жаром усипало: вирячені очі боввана владно вимагали, щоб він забирався геть. Порослий густою шерстю лоб, широкий роздутий ніс, хижо роззявлений рот з товстими губами…

Дженнінгс переборов страх, підніс до очей камеру й зробив три знімки зі спалахом, що трьома блискавицями висвітлив кам’яне обличчя ідола…

Торн розплющив очі й побачив, що Дженнінгса немає. Він виліз із машини, роззирнувся й угледів неподалік кладовище з давніми надгробками, що на них тільки-но впали перші промені сонця.

— Дженнінгсе!

Відповіді не було. Торн підійшов ближче до огорожі кладовища й знову гукнув Дженнінгса. Віддалік почувся якийсь звук. Торн ухопився за слизьку від роси огорожу й, напруживши всі сили, переліз на той бік.

— Дженнінгсе!

Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.

— Торне!..

Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.

— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!

— Що ви знайшли?

— Ходімо! Йдіть за мною!

Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.

— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.

Перед ними були дві могили поряд. На відміну від решти поховань, вони мали порівняно недавній вигляд; одна була звичайного розміру, друга — маленька. У головах — непримітний надгробок з іменами та датами.

— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня. Шосте червня! Чотири роки тому. Мати й дитина…

Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.

— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.

Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.

— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя… In morte et in nate amplexantur generationes.

— Що воно таке?

— Латина.

— А що означає?

— У смерті… І народженні… покоління з’єднуються.

— Оце знахідка!

Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.

— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.

— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.

Торн запитливо поглянув на нього.

— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.

Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.

— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.

— Але чому тут?.. У такому місці…

— Цього я не знаю.

— Чому на цьому страшному кладовищі?..

Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.

— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.

Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.

— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.

Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.

— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.

Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.

Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.

— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.

— Еге ж.

— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.

Торн промовчав. Душу йому краяв біль.

— Котру першу? — спитав Дженнінгс.

— А може, не треба цього робити?

— Треба.

— Якось воно не по-людському…

— Коли хочете, я покличу шофера.

Торн зціпив зуби й похитав головою.

— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…

Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями