Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

А незрозумілості Івіль не любив навіть більше, ніж сюрпризи.

***

— Що вони там роблять? — з цікавістю запитав надмірно юний нічний вовк, витріщаючись на те, що відбувається в порту.

— Мабуть, проріджують свої лави, — припустив хтось. — Привезли сюди зайве населення і тепер його позбуваються.

— А, — тільки й сказав нічний вовк.

Поводилися золототуманники і справді дивно.

Спочатку вони зняли невидимість і вперто вели кораблі прямо по демонах, що бовталися у воді, не намагаючись їх відстрілювати з гарпунних установок. Чи не вміли, чи не знали, що це взагалі можливо.

Підсумком стали ще три розбиті кораблі, з тих, що йшли першими.

Потім з тих кораблів, які зуміли причалити, почали вистрибувати люди й бігти до найближчих демонів із списами напереваги, навіть не намагаючись кидати цю грізну зброю здалеку.

Слідом за списоносцями йшли маги і намагалися не дати себе вбити.

Потім знову списоносці, направивши зброю у бік води.

— Мешканці Золотих Туманів дуже дивні люди, — нарешті вирішив юний нічний вовк, і всі погодилися з ним.

Особливо після того, як безстрашні списоносці почали тикати своєю зброєю в демонів, які поки не звертали на них уваги.

***

Діра у Вісце вийшла всім на диво. Гарна така. З оплавленими краями, що світилися червоним. Велика. Смердюча пожежою, пліснявою і тухлятиною одночасно.

А ще ця діра була здалеку помітна. Тому що варто було їй з'явитися, як у храмі, що залишився за спиною, почали голосно бити металом об метал, явно подаючи комусь сигнал.

— Кіс-кіс-кіс, — покликав Вісце, вирішивши, що до демона не полізе.

Ну його, ще обпечешся. Або звалишся невдало. Краще тварюку виманити, як кота на настій валеріани.

— Кіс-кіс, — знову покликав Вісце, зробив неглибокий надріз на долоні і покапав кров'ю якомога ближче до діри. І магії кілька крапель додав. Так, щоб демон відразу відчув щось смачне та знайоме. Але не зрозумів, що там є вогонь.

— Кіс-кіс ...

І тут дірка різко побільшала. А демон, не спокусившись кров'ю, одним стрибком перемахнув відстань від свого пагорба до найближчого храму і з гуркотом на нього приземлився такою собі пародією на дракона. Ще й крилами помахав для більшої схожості.

— Полохлива сволота, — задумливо промовив Вісце. — Ну, нічого, для полохливих у нас є повідець і відсікання. Шкода, що білого каміння немає. З кола взагалі жоден демон не вибереться.

***

Івіль йшов і розумів, що править ідіотами. Суцільними ідіотами, в принципі не здатними самостійно прийняти правильне рішення і чогось навчитися.

Він, коли наказав висаджуватись, був упевнений, що ці ідіоти зрозуміють, що заганяти демонів треба групами, а не поодинці. А вони… Але гаразд, демони! Ці ідіоти не подумали про те, що одночасно потрібно захищати себе від можливої ​​атаки місцевих магів.

Зате маги про це подумали з великим задоволенням.

— Ну, туди їм і дорога, — похмуро сказав король, пмилуючись краєвидом. Пейзаж був у кіптяві, підозрілих патьоках, присипаний попелом і розплавленими грудками металу. Все інше просто випарувалося в вогні, що впав на солдатів і демонів.

— І навіщо я взагалі брав із собою якихось солдатів, якщо від них ніякої користі? — спитав сам себе Івіль.

Та й від магів особливої ​​користі не було. Хіба що зуміли захистом себе накрити. Та й то не всі.

Трохи далі хтось кричав і, схоже, з кимось бився. Але Івілю було не цікаво. Він вирішив просто дійти до проклятого бар'єру, за яким сидять місцеві маги, зруйнувати його, якщо знадобиться, то шпурнувши об нього тварюку, і піти далі. Щоб знайти нарешті своє джерело. А з непотрібними людьми можна розібратися і потім, якщо такі взагалі залишаться. Тому що в будівлі складу, що здавалася порожньою, явно хтось бився. Не дуже далеко праворуч смерділо чужою магією, добре хоч захисною. Зліва теж смерділо магією, але змішаною. Мабуть, маги, що вижили після висадки, знайшов собі супротивників.

— Ну, хоч відволічуть, — похмуро сказав Івіль, хоч і був невидимкою і до бар'єру міг підійти без перешкод.

Та й не так далеко цей бар'єр був.

А те, що за його спиною залишаються сліди на попелі, він не помічав. Йому просто не спадало на думку обернутися. Тому що за спиною більше не було ані погрози, ані побоювання. Там були солдати, що висадилися з кораблів, що прийшли після того, як зійшов Івіль. Такі ж марні, як і ті, що вже померли. Але вони не залишали вільного простору і нікому не дозволяли підкрастися зі спини.

— Вже не довго, — сказав Івіль, зупинившись перед бар'єром. — Зараз ми цю гидоту знищимо і славно поїмо. Дуже славно. Магів їсти набагато приємніше.

Того, що з пройденого провулка вийшов не надто молодий чоловік з палицею в руках, Івіль не бачив. Він цього чоловіка навіть не відчував. І привида, що летів над ним, не відчував, хоча привид безпомилково дивився на короля Золотих Туманів, всупереч невидимості.

Чоловік обернувся, щось сказав, а потім впевнено пішов до короля, що стояв перед бар'єром. Легенько поплескуючи палицею по долоні. Немов саме це поплескування мало найбільше значення.

А коли з провулка висипав цілий натовп і побіг до солдатів, що розгубилися від такого видовища, побачити що-небудь Івіль був уже не здатний. Він намагався витягнути тварюку з її нори і шпурнути об бар'єр. А прокляте тварюка огризалася і сіпалася, немов у неї були справи важливіші.

***

— Ціп-ціп, — змінив тактику Вісце.

Меч у руці тремтів, як струна. І світ довкола почав вібрувати з ним у такт. А проклятий демон репетував і не хотів злазити з сідала. Мов у нього було достатньо мізків для того, щоб зрозуміти — це надто для нього небезпечно.

— Набрид, — похмуро сказав Вісце.

Тварюка смикнулася і на кілька миттєвостей втратила чіткий контур, почала розпливатися, але тут же знову перетворилася на пародію на дракона.

— Ага, — сказав Вісце, зрозумівши, що це означає.