Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

Тож насправді не потрібно намагатися комусь там зберегти життя. Потрібно причалити, випустити через себе тварюку на ці землі. Витягнути її з лігва і витрусити. А потім тих, хто якимось дивом виживе, змусити відвести до джерела сили.

Та про нього має остання служниця знати, неможливо таку силу приховати. Просто вони поки що з якоїсь причини не можуть про нього говорити, ось ніхто нічого й не дізнався.

І той божественний посланець упевнений, що обдурив. Загнав у пастку. Змусив не бити на повну силу, боячись зашкодити цінностям.

— Так, — сказав Івіль. — Так, я все зрозумів. І я туди проб'юся. І більше ніхто і ніколи не посміє…

Що не посміє Івіль вже говорити не став, моряки і так старанно на нього не дивилися. А ось жрець вирячився. Нахабно і безстрашно, відчуваючи свою обраність та недоторканність.

— Ось із тебе й почнемо,— порадував його король і коротко наказав, показавши на нього рукою: — Схопити.

І ніхто не наважився не послухатися.

***

Гул барабанів плив над морем, врізався в скелі, причал і захисний мур, змушуючи їх ледве помітно вібрувати, і будив у людях цікавість, перемішану зі страхом.

Ліїн вдивлялася в море, притискаючись долонями до підвіконня.

За спиною Юміл діловито оглядав обладунок з товстої шкіри та наклеєних на неї сталевих пластин. Навіщо він йому потрібний, він сам не дуже розумів. Бо якщо впаде захист, якийсь обладунок вже не допоможе.

Меч лежав на ліжку, чекаючи своєї черги. Щоправда, багато уваги йому господар у жодному разі не приділить. Мечом, на відміну від обладунку, Юміл користувався часто і добре знав у якому він стані.

— Що вони там роблять? — запитала Ліїн, коли барабани на мить замовкли.

— Хто їх знає? Може, ріжуть один одного на славу свого демона. Іди краще сюди, погрій мене.

Ліїн хмикнула, але пішла. Обійняла чоловіка, притулилася до нього боком і постаралася ні про що погане не думати, бо такі думки турбували дитину.

— До міста, а тим паче до палацу, вони точно не проб'ються. Навіть якщо мають драконів. Каяр драконів майже миттєво втихомирює, — сказав Юміл.

— Але ви все одно підете туди, за стіну. Тому що навіть якщо вони потраплять у всі пастки, на берег їх зійде все ще занадто багато і ...

— І вони можуть спробувати збудувати жертовник, а цього ми допустити не можемо.

— І там буде їхній король, сильний, як демон, — уперто сказала Ліїн, бажаючи вчепитися в Юмила руками та ногами, почати сумно вити і нікуди не відпустити. І він би, мабуть, не пішов. Але вона чомусь зробити так не могла. Відчувала, що після такого вчинку щось дуже зміниться, недобре зміниться.

— Можливо. Але у нас є маги, які набагато сильніші за якогось демона. Один Каяр сильнішим буде. І наш захист будуть тримати кола, що залишилися. І хто там такий страшний, крім короля? Та ніхто.

І посміхнувся, широко-широко та майже щиро.

А Ліїн тицьнулася носом йому в плече і вирішила просто тихо посидіти. Поки ще можна, поки він нікуди не пішов.

Тому що звідти, куди він піде, можна не повернутися. Хоча на це дуже мало шансів, як їй доводили всі, кого вона останніми днями зустрічала на шляху.

***

Барабани замовкли раптом і кораблі наче завмерли. А потім небо різко потемніло і звідти дивовижним дощем посипалися дрібні родичі божественного демона. Вони згоряли, падаючи на захист, шльопалися у воду і намагалися нападати на флот Золотих Туманів, іноді навіть успішно, колихалися холодцем на причалах і дахах порожніх купецьких складів.

— Якщо так буде далі, ми не зможемо вийти, — задумливо сказав Юміл.

— На те й розраховано, мабуть, — озвався його батько, постукуючи по долоні уламком гілки з вирізаними на ній загадковими письменами. — Щоправда, поки ці тварюки не зникнуть, вони теж не зможуть зійти на берег. Хіба що з мінімумом перешкод підпливуть ближче, та й то, в човни зараз пересядуть лише самогубці, а кораблів тут багато причалити не зможе, не дарма ж ми половину причалів розібрали.

— Може, жбурнути в них чимось? — задумливо спитав Айдек, що стояв з іншого боку від Юміла, і повів плечима, ніби розминаючи перед тим, як на ці плечі доведеться звалити щит, яким прикриватиме магів, якщо король додумався до стріл-амулетів, здатних подолати загальний захист.

***

Івіль з цікавістю дивився на берег. Про те, що хтось вийшов із міста і чекає на півдорозі від порту до будинків бідноти, він гадки не мав. І насправді витрусив із усіх пасток дрібних демонів лише для того, щоб вони розрядили інші пастки.

Ну, не могли ж люди, котрі спалили половину його флоту ще в морі, нічим не захистити себе на суші.

А мерзенні родичі бога чомусь не горіли і взагалі не поспішали зникати. Ну, якщо не рахувати тих, яким не пощастило шльопнутися на якийсь бар'єр міста. Але бар'єр був, швидше за все, захисним, а не атакуючим. Тих тварюк, які не впали прямо на нього, він не торкнувся.

— Може, артефакти закінчилися? — запитав сам себе король. — Чи діє лише на людей?

Якщо друге припущення було вірним, то йолопи зі своїми артефактами тільки спростили йому завдання. Тому що проти божественного демона всі їхні пастки теж будуть безсилі.

Втім, вони дійсно безсилі.

Але перевірити варто.

Про всяк випадок.

А для цього спочатку треба загнати всіх тварюк туди, звідки вони з'явилися. Бо мешканці міста це робити чомусь не поспішали. Напевно, не хотіли витрачати сили на різну дрібноту і сподівалися, що вона сама пропаде не отримавши їжі.

Втім, вони були не так і не праві. Але король не хотів чекати, а значить, солдатам настав час зайнятися чимось корисним.

— Почати висадку і очистити берег, — наказав король і сперся спиною на щоглу.

Йому потрібно було спокійно постояти. Тому що в потилицю різко кольнуло занепокоєння. І було незрозуміло, чи його власне, чи тварюки, що сидить поки що в ямі. Хоча про що тій тварі турбуватися? Та й йому начебто нема про що. Незрозуміло.