Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

– Парамоне, ти нас годуєш, як на забій! У моєму розумінні чай – це просто чай, без усього іншого.

– Розумію, Вікторе, як не зрозуміти. Але всяке буває. Раптом захочеться млинця свіженького, з маселком, з вареньком, та під чайок... А немасіньки його! Вже краще нехай буде, ніж така оказія.

– Трясця... Як об стіну горох... Ну та гаразд. Спишемо на твою звичку. Гадаю, в колишні часи перший прийом їжі виглядав ще більш... об’ємним, скажімо так.

– О так. Голова клану Остапенко, най перебуває його душа у світлі, з ранку любив скуштувати кролика в пиві тушкованого з картоплею смаженою, а потім глечик соку яблучного випивав – і приступав до справ клану.

– Ого… Холестериновий удар якийсь, прости, Господи. І що ж, чи не випивав алкоголь голова Остапенко?

– Та як не випивати? Випивав, але не дуже багато. Свято там яке чи гості приїхали. Дружній клан, наприклад.

– І з яким же кланом вони товаришували? – Поцікавився з ввічливості я.

– Дуже вже товаришували вони з Одинсонами. Німецьке плем'я магів ілюзії, чаклунства та хаосу, дітей Одіна. Дуже непередбачувана родина, хоча й дуже талановита. І ось спадкоємець клану Одинсонів, Йорек, дуже дружний був із Петром Остапенком, спадкоємцем мого… тобто, мого колишнього клану, значить.

– Правда твоя, кордони людей магам не перешкода ... – Мене щось чіпляло в цій інформації. Щось, для чого хотілося відкрити Очі та перекопати всю історію клану Остапенка разом із їхніми стосунками до Одинсонів. Мабуть, варто...

– То що наш неймовірний Парамон приготував на сніданок? – Даша увійшла до кухні, збивши мене з думки. Вона була в одній з тих суконь, яку збиралася вдягнути на зустріч із відьмами. Моя улюблена, сапфірово-синя з оголеним стегном і глибоким декольте. Від неї справді віяло якимось голодом, але їжа тут була ні до чого. – Ти не проти, якщо я заберу в тебе свого чоловіка ненадовго? Перенесемо сніданок, скажімо, хвилин на… не знаю, загалом, за годину-півтори, може, поїмо. Добре?

– Як скажеш, Хазяйко. – Збентежений не менше мого дух шанобливо вклонився.

Мене, особливо не питаючи, схопили за руку і потягли до спальні. Далі Даша зачинила за нами двері і штовхнула мене у бік ліжка.

– Ти можеш своїм Голосом зробити тут щось на зразок звуконепроникних стін, любий? – Промуркотіла дружина. – А то я трохи соромлюся нашого домовика.

– Даш, я, звичайно, приємно вражений, але куди ми такі різкі зранку зібралися? Це якось…

– Вітю, помовч, будь ласка. Не треба завжди аналізувати. Тим більше ми ще з тобою не були наодинці після того, як ти… прокачав своє тіло. Просто зроби те, про що я прохаю.

– Ах ось воно що... Ну, гаразд. – Я прийняв правила гри, зосередився на бажанні зробити цю кімнату недоступною для будь-яких чужих вух і видихнув: – ТИША!

Трохи не розрахував. Це стало зрозуміло, коли Даша почала щось говорити, але не було нічого чути. Я спробував крикнути без Голосу – теж нічого. Очі підказали, що я не лише закрив звукам можливість покидати цю кімнату, а й тут їх прибрав. Кумедна аномалія – повна тиша. Що ж, у будь-якому разі такого досвіду ми ще не мали. Я підійшов до дружини, завів їй руку за спину і повільно потяг блискавку вниз.

***

Повернулися на кухню ми швидше, ніж планували. Хвилин за сорок. Виявилося, що вчені мали рацію. Якщо помістити людину в кімнату з повністю ізольованими звуками – можна досить швидко збожеволіти. Нехай це переважно стосується байдикування. Якщо сидіти на стільці і ловити пульсацію власної крові, що біжить по венах. А якщо ти не один і зайнятий справою – трохи простіше. Але коли ми вже просто лежали на ліжку і Даша виводила на моїх грудях своїм пальчиком якісь візерунки – тиша нас наздогнала. Це справді був дивний досвід. Але, у будь-якому разі, було цікаво.

– Прошу до столу, дорогі Господарі! – Парамон променився так, ніби це в нього щойно був секс, а не в нас. – Все готове, чекає лише на своїх хазяїв.

– Дякую, друже. Вибач за затримку.

– Та це ж дрібниці, Вікторе! Адже в будинку в кожному найголовніше що?

– Телевізор?

– Кохання. – Повчально поправив Дашу домовик, що процитувала Печкіна. Підніс до неба кострубатий вказівний палець і урочисто промовив. – Якщо в будинку кохання панує, то такій родині саме буття допомагає!

– Ну, тут спірно, звісно. Багато я знав людей, які страждали від життя, не зрозумій за що. Адже дуже хороші люди, святі майже.

– Згоден, буває. Але ж менше такого, ніж зла людина, яка терпить кари за свою зганьблену душу.

– Ну, не скажи, Парамон. Ото взяти, приміром, деяких політиків. Ось дивишся на такого і думаєш: Господи, ну як він ще по землі ходить, це ж відверте му...

– Так! Досить за столом моралі розводити і про політику тріскотіти. Давайте вже поїмо, га? А то якось уже й до відьом їхати. Не хотілося б на порожній шлунок!

– Даш, не переймайся, до двадцяти нуль-нуль ми ще раз навіть поїсти встигнемо. – Відмахнувся я, але побачивши незадоволений погляд дружини, примирливо підняв руки догори. – Все, здаюся, не стріляйте. Їжмо і говоримо про погоду, Парамон. Господиня у нас нині сувора, жодних тобі рішень доль світу за кухонним столом.